14 травня  - 150 років із дня народження Василя Стефаника (1871-1936), письменника, громадського та політичного діяча, однієї із головних постатей культурного та суспільно-політичного життя України.

Василь Стефаник (1871-1936) Майстер психологічної новели «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Народився 14 травня 1871 року в селі Русів Івано-Франківської області в сім’ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав до другого класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні «Просвіти» . 1892 року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинсь­ким та ін. У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів.  З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. — у Стецеві, а потім до кінця жит­тя— у Русові. 1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обо­в’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908–1918 працює послом австрійського парламенту. 1916 Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянсь­ких журналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Плуг») свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела «Межа» (1926 р.), яка мала при­святу «М. Хвильовому» і була надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редагував Д. Донцов. . Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано, представляючи як прихильника радянського ладу. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.  

 В. Стефаник — один із представників «Покутської трійці» (умовне об’єднання трьох україн­ських письменників: Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини). Назва походить від регіону, оскільки усі троє були з Покуття. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді пись­менники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом. Саме І. Франко брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини. Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896-1898 рр.). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису «Праця» була надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка» та «Сама саміська», які одразу зро­били його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Сте­фаника «Синя книжечка» (1899 р.). Пізніше виходили книги новел «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), «Моє слово» (1905 р.), «Земля» (1926 р.). Шанувальники творчості митця нази­вали його, за висловом Марка Черемшини, «поетом мужицької розпуки». Для творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. expression — вираження) манера письма, що передбачає вираження глибини й ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу її переживань та емоцій. В. Стефаник прагнув виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного йому світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма.