До 300-ї річниці Конституції Пилипа Орлика

Преамбула (до Конституції П. Орлика), яка містить в собі стислий огляд української історії від найдавніших часів та, додатково, історичну доповідь про Київщину, в якій доводиться, що Росія не має на неї ніяких прав. Мова латинська. Національний архів Швеції, м. Стокгольм, "Cosacica". ЦДІАК України, ф. 2236, оп. 1, спр. 71, арк. 1.

До дня святкування 300-ї річниці укладання першої української конституції маємо честь презентувати Вам документ, відомий широкому загалу під назвами "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", "Правовий уклад та конституції законів та вольностей Війська Запорізького", "Уклад прав і вольностей Війська Запорізького та угоди", "Конституція Пилипа Орлика" чи "Бендерська конституція".

Пилип Орлик, який 5 квітня 1710 року в м. Бендерах був обраний козацькою радою новим гетьманом, став першим українським гетьманом на еміграції. Незважаючи на відносно молодий вік, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб, продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині в Литві. Родина Орликів походила з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої. У молоді роки П. Орлик навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, пізніше – у Києво-Могилянської академії, був учнем Стефана Яворського.

Завдяки своїм визначним здібностям випускник академії починає працювати в консисторії Київської митрополії, пізніше – старшим військовим канцеляристом і регентом справами в Генеральній військовій канцелярії, а згодом обіймає посаду генерального писаря. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика (Анною) дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині, що дало змогу йому стати заможним "державцем".

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. Пізніше, у червні 1714 р., Пилип Орлик перебрався в Доматицю і звідти, слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинула і генеральна старшина: брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, а також священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини – Григорій-Петро, Михайло та Яків, дочки — Анастасія-Теодора, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Ненадовго затрималися на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марина-Ганна. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Там народилась ще одна дочка – Катерина. Розпочався багаторічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У своїх останніх листах він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб "заявляти мої права і права моєї нації на Україну". Пилип Орлик помер у Яссах 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися зі своїми рідними.

По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину – особистий щоден-ник ("Діаріуш подорожній"), листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації, серед яких два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі – це "Маніфест до європейських урядів" та "Вивід прав України". Але найважливішим його писемним доробком безумовно стала так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, написана їм у співавторстві з іншими представниками козацької старшини.

Ця пам’ятка ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але й стала новим кроком у їх розвитку. Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав. Більшість положень даного документу мають концептуальний характер і віддзеркалюють особливість українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Пилип Орлик та старшина прагнули поєднати уривки свого минулого та виробити таку модель суспільства, яка б містила у собі найголовніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу.

Гарантією дотримання записаних у Конституції непорушних громадських вольностей повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та "есекураційний диплом" (підтвердження) шведського короля Карла XII.

Більше ніж три десятки років життя, боротьби і поневірянь на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату – Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно – його політична спадщина стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї стали основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації.