70 років із дня народження Назарія Яремчука

Сьогодні, 30 листопада, рівно 70 років назад народився Назарій Яремчук — один із засновників української естради, голос покоління, що проспівав вічних пісень, які облетіли весь світ. У 2021, через 26 років після смерті українському співаку Назарію Яремчуку присвоїли звання Героя України.

Назарій Яремчук вважається першою мегазіркою України — в часи, коли був відсутній навіть натяк на появу вітчизняного шоу-бізнесу. Після того, як співак мав честь першим заспівати канонічні твори Володимира Івасюка (“Червона рута”, “Водограй” та інші) та знявся у фільмі “Червона рута” 1971-го року, країнами вже колишнього Радянського Союзу прокотилася справжня “яремчукоманія”. Дорослі жінки та молоді дівчата мало не втрачали свідомість, коли бачили зірку по телебаченню чи на концерті, було навіть зареєстровано певну “моду” на ім’я “Назарій” серед новонароджених діток. 

У 1970-х, виступаючи в складі ВІА “Смерічка”, співаючи пісень своїх друзів-композиторів Івасюка та Дутківського, виступаючи в дуеті з Василем Зінкевичем, Назарій Яремчук закладав основи української популярної пісні, нашого фірмового мелосу, що дійсно набув міжнародного розголосу. У 1980-тих Яремчук опанував більш романтичне, поп-орієнтоване спрямування — починаючи з його легендарної платівки “Незрівняний світ краси” 1980-го року. “Запроси мене у свої сни”, — співав Назарій і його слова та фантастична врода хвилювали жінок будь-якого віку. 

На рідкісних архівних знімках, які ви зараз бачите, можна впевнитись, що Назарій був не просто секс-символом, а і, як зараз кажуть, “фешн-іконою”. Однак співак про все це не думав, не вдягався якось “спеціально” — він був одержимим лише музикою і тим, як її сприйматиме публіка. Подейкують, що кожну пісню, перед тим, як записати її, Яремчук по 2-3 місяці “шліфував” на живих виступах: дивився на реакцію людей, щось змінював, поки не досягав “ідеалу”. 

Тож вмикайте “Незрівняний світ краси”, “Чуєш мамо”, “Якщо мине любов”, “Батько і мати”, “Зачаруй”,”А матіоли цвіт”, “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Родина”, “Я піду в далекі гори”, “Пісня буде поміж нас”, “Писанка”, “Гей ви, козаченьки”, “Я ще не все тобі сказав” та інші безсмертні пісні — в пам’ять про Назарія.

На честь значної дати планується кросплатформений мультимедійний проєкт — “Re:Яремчук”, приурочений до 70-тиріччя легендарного українського артиста Назарія Яремчука. Буде презентовано документальний фільм про Назарія, унікальна марка від Укрпошти, а також на стадії активної підготовки перебуває триб’ют-альбом, що буде складатись з головних хітів із репертуару Назарія Яремчука. Це не просто кавер-версії — доречніше назвати їх переосмисленням ідей співака. На альбомі можна буде почути найкращі композиції Яремчука у виконанні відомих українських виконавців.

 

До 100-річчя Другого Зимового походу і завершення збройної боротьби Армії УНР за українську державність

У листопаді-грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – партизансько-повстанської операції 1921 року, організованої Армією УНР за для підняття збройного повстання проти більшовицької влади та відновлення української державності. Одними з найтрагічніших подій походу стали розстріли воїнів армії УНР біля містечка Базар на Житомирщині. 

З цієї нагоди Український інститут національної пам’яті зібрав 12 фактів про передумови, початок і перебіг походу:

1. У ході Української революції Армія УНР провела два Зимових походи. Перший тривав від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року і врятував Армію УНР від загибелі. За цей час військо здійснило понад 50 переможних боїв. 

2. У листопаді 1920-го майже вся територія України опинилася під більшовиками, які утворили Українську Соціалістичну Радянську Республіку і впроваджували політику воєнного комунізму. За цей рік націоналізували практично всі підприємства України та встановили монополію на торгівлю найважливішими товарами. 

3. Політика воєнного комунізму обернулася господарською розрухою, голодом, розоренням селян. Поміщицькі господарства перетворили на радгоспи і комуни. Все це супроводжувалося репресіями, народними судами, революційними трибуналами. 

4. 15 тисяч вояків Армії УНР роззброїли в Польщі. Теж саме сталося і з тими, хто відправився до Румунії. Останні в Україні гуртувалися в загони, що ставали серцем партизанських осередків. За більшовицькими да-ними, у 1921 році на українських землях діяло до 40 тисяч повстанців, об’єднаних у 464 загони. 

5. Партизансько-повстанський штаб створили в лютому 1921 року в Тарнові (Польща) при підтримці польського Генштабу. Під орудою генерал-хорунжого Юрка Тютюнника Штаб формував підпільну мережу, проводив розвідку та контррозвідку в Україні, передавав агітаційну літературу, гроші, інструкції та директиви. 

6. Похід планували на весну. Однак геополітична ситуація змінилася в зв’язку з підписанням Ризького мирного договору. Тому рейд перенесли. У другій половині жовтня з таборів у Александрові-Куявському, Каліші, Вадовицях перевезли до кордону 1200 інтернованих вояків. До них приєдналася бригада добровольців із колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Романа Сушка і штаб Тютюнника. Почалася організація походу і майбутньої Української повстанчої армії.

7. Першою у похід вирушила Подільська група, перетнувши польськорадянський кордон у ніч з 25 на 26 жовтня 1921 року. Вона мала пройти між червоноармійськими підрозділами і відвернути увагу більшовиків від головних повстанських сил. Під час усього рейду група захоплювала в полон червоноармійців, знищувала прикордонну варту, полки і сотні червоноармійців, мала низку переможних боїв. Їм на підмогу приставали загони отаманів Струка, Орлика, Антончика.

8. Південна група не виконала завдання. За планом Тютюнника, вона мала першою вирушити в похід і допомогти Волинській групі підняти селян. Однак через погану конспірацію, низький організаційний рівень командування Південної групи не змогло вчасно вирушити, розпочати бойові дії та активний наступ.

9. Головні надії у цьому поході покладалися на взяття Коростеня. Там на певний час вдалося захопити залізничний вокзал і склад зі зброєю, випустити 470 політичних в’язнів, розстріляти чекістів і розігнати міліцію. Проте втримати місто не змогли. Ситуацією скористалися червоноармійці, які оточили повстанців біля села Малі Миньки на Житомирщині. Уранці 17 листопада відбувся бій з кількатисячною кіннотою Котовського. Ворогові вдалося розбити українську колону. У бою загинули понад 400 повстанців, 537 потрапили в полон.

10. Полонених, взятих на Житомирщині, а це  361 учасник Волинської групи, було розстріляно у містечку Базар.

11. Подільська група, не зустрівшись із Волинською, здійснила зворотній рейд землями Волині та Полісся і завершила його 6 грудня поверненням до Польщі. Щодо Волинської групи, то її 120 старшин і козаків, у тому числі й Тютюнник, вирвалися з оточення і також повернулися в Польщу. Ще частина бійців Армії УНР залишилася в Україні і продовжила партизанити.

12. Партизанський рух за відновлення УНР тривав до кінця 1923 року. Найгероїчнішою його сторінкою була Холодноярська республіка на Черкащині. Серед найвідоміших отаманів були Яків Гальчевський-Орел (Поділля), Іван Трейко (Київщина), Семен Заболотний (Поділля, Одещина), брати Вовки (Полтавщина), Ващенко (Сумщина). 

  

День пам’яті жертв Голодомору – щорічний національний пам’ятний день в Україні

27 листопада 2021 року

Голодомор – це невід’ємна частина нашої національної історичної пам’яті. Наш святий обов’язок – пам’ятати про цю трагедію. І навіть не задля себе, а задля тих, хто буде жити в нашій країні після нас.

Нехай святі вогники свічок зігріють душі невинних жертв Голодомору. Це світло очищення задля нашого майбутнього. Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди, бо жива пам’ять у наших серцях. Вічна пам’ять загиблим і вічна слава Україні!

    День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.

    Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння й ставлять символічні горщики з зерном і свічки до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам'яті» в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів і міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські й культурні діячі, свідки Великого Голоду.

     В день пам’яті жертв голодоморів о16.00 год. оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.

    День пам'яті жертв Голодомору  запроваджений згідно з указом Президента України Леоніда Кучми № 1310/98 від 26 листопада 1998 року як «День пам'яті жертв голодоморів». Указом Кучми № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Кучми № 797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій».

     Указом президента Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 називається «День пам'яті жертв голодоморів».

     У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний день пам'яті жертв голодоморів, та закликає владу інших постраждалих країн встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.

     Частина українських істориків та громадських діячів вважає за доцільне відзначення четвертої суботи листопада як «Дня пам'яті жертв Голодомору». На сьогодні в Україні на юридичному та законодавчому рівні статус «Голодомор» має лише геноцид 1932—1933 рр. Події 1921—1923 рр. та 1946—1947 рр. кваліфікуються як масовий голод, геноцидний характер якого наразі не доведено, а отже, від вживання слова «голодомори» в множині нівелюється поняття Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду.

      Також, вживання поняття «голодомори» у множині  часто є причиною критики з боку світової спільноти та опонентів, і є приводом для невизнання Голодомору як геноциду Українського народу. Оскільки Голодомор 1932—1933 рр. є власною назвою геноциду українського народу.

   Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) таурядом СРСР у 1932—1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. Убивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 р., так і в 1932 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р. голодом було замордовано сотні тисяч людей, то в 1933 р. лік ішов на мільйони. Однак і в 1932, і в 1933 рр. в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де від голоду також загинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої^[2]. Кількість людей, які загинули від голоду, оцінювалась деякими істориками в 3,941 млн усільській місцевості на території Української СРР^[3] та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці, та склав 6,122 млн втрат ненародженими (всього загалом померлих з голоду понад сім мільйонів людей (переважно українців) на території Українській СРР та три мільйони українців поза її межами — на Кубані, Північному Кавказі, у Нижньому Поволжі, Казахстані). Голодомор викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зіСталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

    Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932—33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСРне розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР знало про факти загибелі людей від голоду^.

    Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати^.

 

 125 років із дня заснування Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В. Тарновського (26.11.1896)

Чернігівський обласний історичний музей ім.  В.В.Тарновського заснований в 1896 р.: 14 (26) листопада урочисто відкрито Чернігівську губернську вчену архівну комісію і її історичний музей, а наприкінці року губернська земська управа одержала заяву В.В.Тарновського, в якій відомий громадський діяч, колекціонер і меценат пропонував земству прийняти в дарунок колекцію старожитностей і створити на її основі музей.
Через бюрократичну тяганину відкрити музей українських старожитностей ім. В.В.Тарновського для відвідувачів вдалося тільки в 1902 р.
В 1900 р. Чернігівська духовна консисторія приймає рішення про заснування церковного музею – єпархіального сховища старожитностей, яке розпочало діяльність у 1907 р. і стало третім музеєм губернського міста.
В 1919 р. у реквізованому будинку родини Милорадовичів відкритий музей поміщицького побуту і мистецтва.
1920 р. створений етнографічний музей, або музей селянського побуту, а у 1921 р. – музей культів, основою якого стала колекція єпархіального музею.
В 1923 р. п’ять чернігівських музеїв де-юре об’єдналися у Чернігівський Державний музей. В 1925 р. об’єднаному музеєві виділили будинок колишнього Селянського банку. Після утворення Чернігівської області (жовтень 1932 р.) в цьому приміщенні розмістився обласний комітет КП(б)У. А музей у 1933 р. переїхав на Чернігівський Дитинець – Вал – у будинок класичної чоловічої гімназії.
В 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. в музеї працювала ціла плеяда знаних істориків, етнографів, мистецтвознавців, археологів – С.Баран-Бутович, М.Вайнштейн, В.Дроздов, Б.Луговський, Б.Пилипенко, П.Смолічев, Б.Шевелів, В.Шугаєвський, М.Касперович. Майже всі вони зазнали утисків і репресій в 1930-х роках.
В 1939 р. Чернігівський державний історичний музей (таку назву він отримав у 1934 р.) був визнаний об’єктом республіканського значення і переведений на республіканський бюджет. На цей час його колекції нараховували понад 60 тисяч пам’яток, а бібліотека – понад 40 тисяч томів книг.
В серпні 1941 р. частина музейного зібрання була евакуйована до Уфи і Чкалова (Оренбурга). Будинок музею, в який влучили фашистські бомби і виникла пожежа, дуже постраждав. У грудні 1943 р. після звільнення Чернігова від німецько-фашистських загарбників музей відновив свою діяльність у приміщенні Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського.
У повоєнний час ускладнюється структура музею, створюються нові підрозділи: 1965 р. – художній відділ, 1970 р. – сектор охорони пам’яток історії та культури, 1972 р. – науково-методичний сектор для надання допомоги музеям на громадських засадах, 1981 р. – сектор охорони пам’яток археології.
У другій половині 1970-х рр. музей повертається до будинку колишньої чоловічої гімназії, у своє довоєнне приміщення. Експозиція, створена в 1979 р. за проектом київських художників Ю.В.Кисличенка та І.Г.Левитської, була відзначена дипломом ВДНГ УРСР. У грудні цього ж року перших відвідувачів прийняв відділ народного декоративного мистецтва Чернігівщини, створений в 1978 р.
В 1983 р. художній відділ перетворюється на самостійний заклад – Чернігівський художній музей.
В 1986 р. на правах відділу Чернігівському історичному музеєві передають музей бойової слави, побудований за ініціативи ветеранів війни і громадськості міста, з 1992 р. – це військово-історичний відділ музею.
В 1989 р. на базі госпрозрахункової групи сектору археології виникла установа, яка займалася дослідженням археологічних пам’яток у зонах забудови, – Чернігівський обласний археологічний центр.
В 1998 р. сектори охорони пам’яток історії та культури і археології були об’єднані в Чернігівську обласну інспекцію охорони пам’яток історії і культури, підпорядковану обласному управлінню культури.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1991 р. № 345 музеєві повернуте ім’я В.В.Тарновського. В 1997 р. при реєстрації відповідно до Закону України “Про музеї і музейну справу”, враховуючи розмежування форм власності, музей отримав повну титульну назву – Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Васильовича Тарновського.
В 1996 р. урочисто відзначене 100-річчя заснування музею, за визначний внесок у справу відродження багатовікових традицій духовності й історичної пам’яті, дослідження, збереження і примноження історико-культурної спадщини українського народу він нагороджений премією ім. Д.І.Яворницького Всеукраїнської спілки краєзнавців. В 2002 р. відбулися заходи з нагоди 100-річчя відкриття Музею українських старожитностей В.В.Тарновського, зібрання якого є найціннішою складовою частиною нинішнього музею. В 2006 р. музей відсвяткував свої 110-і роковини.
Музей бере участь у всіх історико-культурних акціях, що відбуваються в області або репрезентують Чернігівщину на загальнодержавному рівні, у всеукраїнських і міжнародних наукових, видавничих, виставкових проектах, наприклад: “Звід пам’яток історії і культури України”, “Золоті імена України”, “Шевченківська енциклопедія”, “Енциклопедія Сучасної України”, “Україна – козацька держава”, “Гетьман Мазепа і його доба”, “Скарби слов’янського світу”, українська експозиція Міжнародної виставки “Експо-2005”, Міжнародні Шестовицька археологічна експедиція, яка досліджує найбільший у Центрально-Східній Європі укріплений табір вікінгів, та Батуринська археологічна експедиція, телевізійні проекти Є.Гоффмана, “Україна унікальна” тощо. З 2002 року регулярно видається збірник наукових праць “Скарбниця української культури” (видрукувані 10 випусків). З-поміж інших успішних музейних видавничих проектів варто відзначити “Мазепину книгу”, “Метричну книга села Редьківка як джерело до історії людності Чернігівського Подніпров’я”, “До тебе прихильна, дарма, що кавалергард” (листи Є.Милорадович до Г.Милорадовича), “Доба гетьмана Івана Мазепи в документах”, “Генеалогія української шляхти”, буклет “Немеркнучий світ давнини”, каталоги срібного посуду, вишивки козацької старшини із зібрання музею. Традиційними стали Костомарівські читання, які відбуваються на базі музею щороку, починаючи з 2002 року; студентські конференції, присвячені вшануванню пам’яті жертв Голодомору; організовуються наукові конференції і музейні читання, матеріали яких оприлюднюються у наукових збірниках. Науковці музею беруть участь у Всеукраїнських і Міжнародних конференціях. Як обласний науково-методичний центр з проблем музейної робити щороку проводить семінар для працівників музейних установ: “Висвітлення музейними засобами історії, традицій, культури українського козацтва”, 2003, “Організація і методика проведення звіряння наявності музейних фондів”, 2004, “Тема Великої Вітчизняної війни в музейній роботі”, 2005, “Експозиційна робота – один з основних аспектів музейної діяльності”, 2006. Перемогою завершилася кількарічна боротьба за збереження від розкрадання колекції музею ліквідованої фабрики музичних інструментів: в 2004 році музичні інструменти були передані Чернігівському історичному музею ім. В.В.Тарновського.

В 2005 році музей брав участь у І Всеукраїнському музейному фестивалі “Музей третього тисячоліття”, де виборов дві перші премії – у конкурсі на кращу міні-експозицію (“Картина І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” мовою колекції В.Тарновського”) та за кращий каталог музейної колекції (“Вишивка козацької старшини 17-18 століть”).

Щороку створюється 25–30 виставок. Традиційними стали виставки у Київському палаці спорту з нагоди щорічних зборів товариства “Чернігівське земляцтво”, виставки у Батурині під час проведення обласного Козацького свята, виставки до Міжнародного дня пам’яток “Нові археологічні дослідження на Чернігівщині”, виставки в рамках проведення фестивалю “Коровель” у таборі Шестовицької археологічної експедиції тощо. Здійснюється обмін виставками і окремими музейними предметами з іншими музеями України. Експозиції і виставки щороку оглядає 200,0 тисяч відвідувачів, для яких проводиться понад 3000 екскурсій. Зважаючи на ситуацію на ринку туристичних послуг, яка склалася на початку 1990-х років, музей почав проводити екскурсії для невеликих груп відвідувачів, сімейні та індивідуальні екскурсії, встановивши гнучку систему цін, а також частково перебрав на себе функції міського екскурсійного бюро, що практично припинило свою роботу, його співробітники постійно залучаються до проведення екскурсій не лише по музею, а й по історичних місцях Чернігова і області для офіційних делегацій і гостей.

Чернігівський історичний музей ім. В.В.Тарновського має дві самостійні експозиції.
Історичний музей. Розміщується у пам’ятці архітектури початку ХІХ ст. – будинку губернатора, збудованому у стилі класицизму за “зразковим ” проектом російського архітектора А.Д.Захарова.
Експозиція, створена за хронологічним принципом, розповідає про історію Чернігівщини від часів палеоліту до 1992 року, її видатних синів і доньок. Її складовими частинами є постійні виставки “Родинні маєтки – осередки культури і благодійництва”, “Уродженці Чернігівщини – видатні діячі науки і культури ХХ ст.”, “Чернігів на зрізі століть”. Тимчасові виставки, побудовані як за тематичним, так і за систематичним принципом, експонуються у виставковому залі або в експозиційних залах музею.

Військово-історичний музей. Розміщується у пристосованому, збудованому в 1985 р., приміщенні. Експозиція має два окремих розділи – “Військова історія Чернігівщини ” та “Бойовий шлях колишньої 1-ї гвардійської армії”, виставки – “Чернігівці на фронтах Великої Вітчизняної війни”, “Визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників”. Виставковий зал використовується для створення виставок не лише на воєнну тематику, але й на інші теми, в тому числі – художніх. Музей насичений технічними засобами, має кіно-лекційний зал.

До середини 2006 р. на правах відділу працював музей народного декоративного мистецтва Чернігівщини, що розташовувався в Катерининській церкві. Після прийняття рішення про передачу споруди релігійній громаді експозиція відділу демонтована.

Музейне зібрання нараховує понад 160 тисяч одиниць збереження і має не регіональне, а загальноукраїнське значення.

Найдавніший період історії Чернігівської землі, починаючи з доби пізнього палеоліту, висвітлюють пам’ятки археології.

На особливу увагу серед них заслуговують зібрання хрестів-енколпіонів, давньоруські ювелірні вироби і прикраси, що надійшли у складі 8 скарбів та як індивідуальні знахідки, скарб гривень чернігівського типу, зброя Х – ХІІІ ст.,
у тому числі 6 мечів і 3 скрамасакси, дерев’яний колодязь Х ст., вислі печатки, пряслиця та амфори з графіті, знахідки Міжнародної Шестовицької археологічної експедиції. Історія формування археологічної колекції музею стала темою кандидатської дисертації.

Добре знана серед фахівців унікальна колекція речових і документальних пам’яток ХVІІ – ХVІІІ ст. – доби Гетьманщини, основу якої становить зібрання В.В.Тарновського. Вона містить козацькі клейноди, холодну і вогнепальну зброю, гармати, військове спорядження, посуд, одяг, в тому числі слуцькі пояси, вишиті окрайки, гапти, хатнє і церковне начиння, ювелірні вироби, серед яких 15 робіт видатного українського золотаря І.Равича, портрет Б.Хмельницького і авторську модель його пам’ятника скульптора М.Микешина, речі, пов’язані з іменами Я.Остряниці, І.Мазепи, С.Палія, П.Полуботка, В.Кочубея, Л.Барановича, В.Дуніна-Борковського, Я.Лизогуба, М.Ханенка, І.Максимовича, Д.Ростовського, І.Скоропадського, К.Розумовського тощо.
Документальні пам’ятки цієї доби репрезентовані 156 гетьманськими універсалами в оригіналах і копіях ХVІІІ ст., родинними архівами Забіл, Лашкевичів, Милорадовичів, Полетик, Тарновських, Шихуцьких, архівами судових установ, ратуш, монастирів, списками козацьких літописів, рукописними книгами, стародруками, серед яких – два примірники Острозької Біблії, перше чернігівське видання – “Перло многоценноє” К.Ставровецького Транквіліона (1646 р.), 53 Євангелія у коштовних оправах.

ХІХ і ХХ століття представлені, крім майнових документів, приватної переписки представників вже згаданих дворянських родів, фондами видатних громадських і культурних діячів України П.Куліша і Ганни Барвінок, О.Марковича, І.Шрага, В.Горленка, Л.Глібова, О.Коваленка, І.Нечуя-Левицького, фотографіями і поштівками, листівками, у тому числі гектографічними відбитками, різних політичних партій. Безцінними реліквіями є два автографи Т.Шевченка, три листи М.Гоголя та мініатюрний портрет видатного письменника, написаний на зрізі кістки мамонта вірогідно О.Івановим, срібний вінок, покладений на могилу Куліша від І.Пулюя, переклад Біблії українською мовою, зроблений уродженцем Чернігівщини П.Морачевським, малюнки С. де Бальмена до творів П.Куліша, вулик П.Прокоповича, меблі з маєтків Галаганів, О.Рахманової (доньки декабриста С.Волконського), вишивки бісером тощо.

Про участь чернігівців у найважливіших подіях ХХ ст., розвиток економіки і культури, громадське життя краю розповідають документи, фотографії, нагороди, зразки продукції, побутові речі, зброя, мистецькі твори, меморіальні речі. З-поміж них можна виділити малюнки, фото, листи з Соловків представників “доби розстріляного відродження”; партизанські речі, листівки, стіннівки 1941-1945 рр.; комплекси речових і документальних пам’яток учасників оборони і визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників, видатних вчених і діячів культури – лауреатів Державних премій СРСР і України, льотчиків-космонавтів – вихованців Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, ліквідаторів аварії на ЧАЕС і воїнів-інтернаціоналістів; матеріали, що висвітлюють діяльність політичних партій і національно-культурних товариств. В музеї зберігається орден Леніна, яким була в 1967 р. нагороджена Чернігівська область, і перший національний прапор, встановлений Чернігівською організацією Народного Руху України на своєму приміщенні в 1990 р.
Широко представлені в експозиціях і на виставках пам’ятки етнографії і нумізматики, вироби з фарфору і фаянсу. Багата сфрагістична колекція, в якій, зокрема, маємо 135 відбитків 15 модифікацій гетьманських печаток 1603 – 1765 рр., лягла в основу кандидатської дисертації “Козацькі печатки Гетьманщини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. за архівними матеріалами Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського”.
За час існування музейна колекція зазнала значних втрат. Перший відчутний удар був завданий у 1933 р., коли за наказом Народного комісаріату освіти унікальна Шевченкіана (понад 1000 од), зібрана В.В.Тарновським, всупереч заповіту мецената була вивезена з Чернігова. Сьогодні переважна її частина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка та в Інституті літератури НАН України.

Протягом 1935–1941 рр. новоствореному Чернігівському літературно-меморіальному музею М.Коцюбинського було передано майже 3000 експонатів. Передачі відбувалися і в повоєнний час. Причому стосувались вони не лише матеріалів, пов’язаних з Коцюбинським, але й архівів Куліша, Шрага, Глібова, Рашевського, Мордовця, інш.

Загалом, внаслідок передач пам’яток іншим музеям фонди Чернігівського історичного музею зменшились майже на 20 тисяч одиниць збереження. Це – зброя, військове спорядження, побутові речі козацької доби, у тому числі – шабля і булава Б.Хмельницького, чарка П.Полуботка; годинник Г.Сковороди; архів М.Ге; автографи Лесі Українки, Олени Пчілки, М.Рильського; твори П.Антокольського, В.Штернберга, Л.Жемчужнікова.

В 1953 р. з ідеологічних міркувань були вилучені і передані до Державного архіву Чернігівської області матеріали так званих буржуазних націоналістів С.Петлюри та М.Грушевського, листівки Центральної Ради, Директорії, гетьманського уряду, документи і нумізматичні пам’ятки періоду німецько-фашистської окупації. На початку 1990-х рр. частину з них повернули музеєві.
В 1983 р. майже 4 тисячі музейних предметів – скульптура, живопис, графіка, іконопис – відокремлені при створенні Чернігівського художнього музею.
Дуже постраждало музейне зібрання у роки Другої світової війни. Евакуювати вдалося лише половину експонатів і десяту частину бібліотечних фондів. Все, що залишилось в Чернігові, загинуло внаслідок бомбардувань і пожеж, було пограбоване і вивезене, лише поодинокі пам’ятки у 1940-х – 1950-х рр. були повернуті музею чернігівцями. В акті “Про розміри збитків, завданих німецько-фашистськими загарбниками Чернігівському історичному музеєві”, складеному 25 травня 1944 р., зафіксовано 28250 експонатів і 36560 книг. Серед них – 12 тисяч пам’яток археології, 300 од. меблів, 5 тисяч фотографій, 2500 ікон, 3000 виробів з фарфору, унікальна фреска ХІ ст. св.Текля; 2700 книжок бібліотеки Тарновського, 1700 – Милорадовича, 1600 – Лизогуба, 800 – Куліша, 10560 – Чернігівської духовної семінарії. В роки війни загинула вся облікова документація.
Бібліотека музею нараховує понад 20 тисяч томів ХVІІІ – ХХІ ст. Крім наукової, науково-популярної, довідкової літератури, творів красного письменства, в ній широко представлені здобутки чернігівських істориків і краєзнавців, наприклад: “Черниговского наместничества топографическое описание” О.Шафонського, “Историко-статистическое описание Черниговской епархии” Філарета (Гумилевського), “Родословная книга Черниговского дворянства” Г.Милорадовича, “Малороссийский родословник” В.Модзалевського, а також “Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии”, видання земського статистичного комітету, календарі, “Земский сборник Черниговской губернии”, прижиттєві видання О.Пушкіна, М.Гоголя, “Основа”, “Киевская старина” тощо.
При музеї працює гурток “Юний археолог”.
Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського є співзасновником Всеукраїнської асоціації музеїв та Українського комітету ІСОМ.

 100 років із дня заснування національної гідрометеорологічної служби - 19.11.2021 р.

Український гідрометеорологічний центр — державна установа в складі Державної служби України з надзвичайних ситуацій, що провадить метеорологічні та гідрологічні спостереження на території України. УкрГМЦ у межах своєї компетенції реалізує державну політику у сфері гідрометеорології та моніторингу довкілля та здійснює управління і контроль у сфері гідрометеорологічної діяльності. Діяльність УкрГМЦ спрямовується, координується та контролюється Департаментом з питань цивільного захисту ДСНС України.

В апараті ДСНС України діє Управління гідрометеорології, яке розробляє пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері гідрометеорологічної діяльності, аналізує в межах компетенції діяльність керівництва Українського гідрометеорологічного центру, Державного підприємства «Український авіаційний метеорологічний центр» та Українського гідрометеорологічного інституту. Управління гідрометеорології підпорядковується заступнику голови ДСНС України.

Український гідрометеорологічний центр Державної служби України з надзвичайних ситуацій (УкрГМЦ) у межах своїх повноважень бере участь в реалізації державної політики у сфері гідрометеорологічної діяльності і є головною організаційно-методичною установою національної гідрометеорологічної служби України з питань спостережень, аналізуі прогнозування метеорологічних, гідрологічних та агрометеорологічних умов, ведення постійного моніторингу стану навколишнього природного середовища, забезпечення Уряду України, Адміністрації Президента України, центральних і місцевих органів виконавчої влади необхідною гідрометеорологічною інформацією, забезпечення сталої роботи гідрометеорологічних телекомунікаційних систем, автоматизованої обробки інформації та здійснення завчасних попереджень про загрозу виникнення

небезпечних гідрометеорологічних явищ на території України та акваторії Чорного і Азовського морів.

Державна служба надзвичайних ситуацій

УкрГМЦ виконує функції національного центру з обміну інформацією з регіональними та світовими метеорологічними центрами в рамках діяльності Всесвітньої Метеорологічної організації — спеціалізованого агентства ООН.

Прапор Всесвітньої метеорологічної організації

Заснована у 1921 році, в 1929 році об'єднана з гідрологічною службою в Гідрометеорологічний комітет (з 1940 року Управління гідрометеорологічної служби УРСР). Українська метеорологічна служба виявила жваву діяльність: збільшення і краще обладнання метеорологічних станцій, дослідження, публікації («Бюлетень» та ін.), популяризація метеорології (журнал «Погода і життя»).

Нагрудний знак «Почесний працівник гідрометслужби України» (вручався протягом 1999—2012 рр.)

Історія становлення і сучасного розвитку Українського гідрометеорологічного центру своїм корінням сягає у глибину віків, коли на теренах Російської імперії (у тому числі й на території України) закладались і розвивались основи перших спостережень за станом погоди, режимом річок, досліджувались погодні і кліматичні умови, вивчався їх вплив на агрокультури. Заслуговує на увагу лишень той факт, що перші інструментальні метеорологічні спостереження розпочались в м. Києві у 1771 році.

На початку 30-х років XVIII століття починаються перші помірковані і організовані дослідження погоди і клімату України. Петербурзька академія наук, яка на той час стала головним центром науки в Росії, споряджає різні науково-дослідницькі експедиції, у тому числі й на Україну, що стало поштовхом для здійснення російськими та українськими вченими метеорологами, послідовниками і учнями М.Ломоносова, перших метеорологічних спостережень на її території. З метою упорядкування і централізації метеорологічних спостережень у 1892 році була створена Придніпровська мережа метеорологічних станцій, яка проіснувала до 1917 року включно, і територіально охоплювала басейн Верхнього Дніпра та частково басейни річок Оки, Дону, Дінця і відповідно до цього Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Курську та інші адміністративно-територіальні утворення в басейнах цих річок.

Для отримання достовірної інформації про стан погоди та впливу небезпечних метеорологічних явищ на сільгоспкультури у складі земських управ почали з'являтися перші губернські мережі метеорологічних станцій. Так, у 1912 році за рішенням Київського губернського земства була створена Київська губернська метеорологічна мережа з підпорядкуванням Київському метеорологічному бюро погоди. До 1914 року майже при кожній земській управі була створена своя мережа метеорологічних станцій, а при багатьох земствах — метеорологічні бюро погоди, які за напрямками своїх функціональних обов'язків виконували обробку, аналіз і узагальнення одержаної з метеорологічної мережі інформації, здійснювали організаційно-методичне керівництво мережею метеорологічних станцій та розробляли перші метеорологічні прогнози про стан погоди.

Подальший розвиток і активне відродження гідрометеорологічних установ в Україні після розрухи, викликаної першою Світовою та громадянськими війнами, припадає на 1919—1921 роки. Швидкий і цілеспрямований розвиток всієї метеорологічної справи в Україні розпочався після прийняття Радою народних Комісарів УРСР декрету від 19 листопада 1921 року про створення Української метеорологічної служби — Укрмету.

Головне, або центральне Управління Укрмету територіально знаходилось (розташовувалося) у Києві. В десяти інших великих містах України на базі земських метеорологічних бюро погоди одночасно були створені і підпорядковані Укрмету відповідні місцеві гідрометеорологічні відділи, оскільки зазначеним Декретом усім відомствам і установам України заборонялось мати відокремлену від Укрмету службу погоди.

Таким чином, Укрмет став центральним адміністративним і науковим органом усієї гідрометеорологічної служби України. У адміністративно-правовому порядку Укрмет був підпорядкований Наркомзему УРСР і у науковому аспекті, по лінії Наркомзему — Сільськогосподарському науковому комітету, а по лінії Наркомосвіти — Укрнауці.

З 13 грудня 1929 року в Україні вже створюється Гідрометеорологічний комітет УРСР, який з метою централізації гідрологічної і метеорологічної служби України об'єднав усі існуючі на її території метеорологічні, гідрологічні, агрометеорологічні служби, організації, відомства і окремі роботи, які існували на той час в Україні для створення на їх основі центрального органу виконавчої влади, яким і став власне Гідрометеорологічний комітет України (ГІМЕКОМ). Територіально ГІМЕКОМ (Головне управління) розміщувався і діяв у тодішній столиці України — м. Харкові.

До складу ГІМЕКОМа України крім метеорологічних і гідрологічних організацій та установ колишнього Укрмету увійшла також Служба врожаю Укрмету, яка здійснювала методичне керівництво за агрометеорологічними спостереженнями та оперативним обслуговуванням сільського господарства, три метеорологічних обсерваторії (у Києві, Харкові, Одесі), 360 метеорологічних станцій, 1358 дощомірних постів, 13 шаро (кульо) пілотних пунктів, 213 водомірних постів, 8 гідрометричних, 7 випаровувальних і 2 стокові станції, а також мережа добровільних кореспондентів, яка складалась зі 650 пунктів спостережень. При цьому у складі ГІМЕКОМУ були сформовані і діяли, як основні виробничі гідрометеорологічні організації, бюро погоди: у Харкові — Центральне, Одесі — Південне, у Києві — Правобережне.

Подальший розвиток і удосконалення централізованого управління гідрометеорологічною галуззю України та її адміністративного реформування на початку 80-х років минулого століття, а саме у 1982 році, створили умови щодо утворення у складі Українського Управління з гідрометеорології та контролю природного середовища — Українського гідрометеорологічного центру шляхом об'єднання Київського і Українського бюро погоди.

Враховуючи цей факт, та те, що Київське і Українське бюро погоди, прототипами яких стали саме Центральне, Південне та Правобережне бюро погоди (що були сформовані і діяли, як основні виробничі гідрометеорологічні організації у складі ГІМЕКОМу України), то орієнтовною історичною датою утворення Українського гідрометеорологічного центру можна вважати все ж таки 13 грудня 1929 року, тобто дату утворення в Україні гідрометеорологічного комітету УРСР (ГІМЕКОМ).  На жаль, більш детальна історична інформація та офіційна історична дата утворення УкрГМЦ, була втрачена разом з великою кількістю інших дуже важливих для галузі архівних документів під час Великої Вітчизняної Війни 1941—1945 років.  Нині Український гідрометеорологічний центр (УкрГМЦ) є бюджетною неприбутковою організацією, яка підпорядковується і належить до сфери управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС України), як центрального органу виконавчої влади у сфері гідрометеорологічної діяльності.

У підпорядкуванні УкрГМЦ знаходяться і діють, як підвідомчі структурні гідрометеорологічні підрозділи: Центральна геофізична обсерваторія, Гідрометеорологічний центр Чорного та Азовського морів, Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський регіональні центри з гідрометеорології, Вінницький, Волинський, Житомирський, Закарпатський, Запорізький, Івано-Франківський, Кіровоградський, Луганський, Миколаївський, Полтавський, Рівненський, Сумський, Тернопільський, Хмельницький, Херсонський, Черкаський, Чернігівський, Чернівецький обласні центри з гідрометеорології та Дунайська гідрометеорологічна обсерваторія.

На сучасному етапі розвитку і формування гідрометеорологічної галузі України у нових економічних умовах, починаючи з 1 жовтня 2011 року, на Український гідрометеорологічний центр державою покладено обов'язки зі здійснення організаційно-методичного керівництва діяльності усіх гідрометеорологічних установ та організацій України.

Таким чином можна вважати, що УкрГМЦ став правонаступником української (національної) гідрометслужби і безпосередньо виконує її функції та обов'язки на державному і міжнародному рівнях.