До 80 – річчя трагедії Бабиного Яру

В світі є чимало місць, що символізують пам’ять про тих, хто стали жертвами нацизму.. Одне з таких місць находиться в Україні.

Це – Бабин Яр, урочище в Шевченківському районі міста Києва.

Так склалося, що Бабин Яр і в Україні, й у світі важить значно більше, ніж географічна назва.

Це – одна з трагічних адрес масових розстрілів часів Другої світової війни, яка стала символом людського горя і трагедії в історії українського і єврейського народу.

З метою гідного вшанування пам’яті жертв злочинів, скоєних нацистами та у зв’язку з 80-ми роковинами від початку трагічних подій у Бабиному Яру пропонуємо для перегляду відеоролік, який створений на підставі архівних документів.

 

110 років із часу народження Марка Бернеса

Марк Бернес (1911 – 1969)

Справжнє прізвище виконавця пісень, що стали класикою радянської, – Нейман. Народився він 26  вересня 1911 р. у Ніжині – невеликому місті Чернігівській області. Мати була домогосподаркою. Батько працював збирачем утильсировини. Але про рідному місті Бернес зберіг трохи спогадів, бо сім’я переїхала до Харкова, коли майбутньому актору і музиканту було всього п’ять років. Артистичні задатки надзвичайно радо дали про себе знати, і після закінчення сьомого класу Марк став відвідувати заняття в харківському театральному технікумі.

І вже в ці роки Марк Нейман став виходити хоч і не велику, але все ж, театральну сцену. В основному це була участь в полулюбительских постановках і заміна хворого артиста. Щоб бути ближче до мистецтва і мати відношення до артистичного світу, Нейман влаштувався на роботу в один з харківських театрів у якості статиста.

У вісімнадцять років майбутній шансоньє приїхав у столицю. У Москві він працював статистом одночасно в кількох театрах. У перші роки під час свого перебування в столиці він нерідко брав участь у виставах, але йому діставалися ролі переважно невеликі.

Свою першу роль в акторській біографії Марк Бернес зіграв у 1935 році. Перша поява на екрані , як і кілька наступних, мало епізодичний характер. Але формат кіноробіт Бернеса поступово набував значущості. І вже до кінця тридцятих років особа молодого актора стало добре знайоме радянському глядачеві. Популярність Бернесу принесла участь у картинах «Людина з рушницею», «Винищувачі», «Велике життя».

Досить швидко недавно ще невідомий артист з Харкова здобув всенародну любов. За що так полюбився Бернес радянському глядачеві? Ні для кого не секрет, що він не володів видатними вокальними даними. В першу чергу Бернеса полюбили радянські люди за тонке чарівність і неповторний шарм. Військові пісні в його виконанні добре знайомі і сьогоднішнім телеглядачам. Їх нерідко переспівують сучасні виконавці, але нікому з них не вдається зробити це з тієї простої задушевністю і теплотою, притаманній манері Бернеса.

Про співака Бернесе стало відомо, коли на одній зі сцен міста Свердловська відбувся його перший концерт. Після цієї події було турне по уральським містах. Але в столиці Бернес став виступати лише в кінці сорокових років.

До 1950 році вже відомим у всій країні співаком актором було зіграно в кіно більше сорока ролей. Але саме в цей час Бернес став віддавати перевагу естрадної діяльності.

У середині п’ятдесятих років відбулося знайомство Бернеса з Ваншенкиним і Гофф. У співдружності з видатними поетами і талановитим композитором Колмановским з’явилося чимало відомих пісень. Бернес був повноправним співавтором. Йому надзвичайно подобалися вірші «Я люблю тебе, життя». Музику до нього запропонували свою музику запропонували дванадцять композиторів, проте всі варіанти були відкинуті. І тільки музика, створена Колмановским, була прийнята Бернесом, а потім і мільйонами радянських слухачів.

У 1958 році одночасно дві центральні радянські газети відкрили кампанію цькування відомого співака і актора. Його звинувачували в аморальності, потім в перебільшених негативних оцінках було зображено рядове порушення правил дорожнього руху, яке газетярі піднесли як «вчинок, недостойний радянського артиста». В результаті виходу кількох статей в такому дусі Бернес був відлучений від зйомок і концертних виступів.

На початку шістдесятих років шанувальники Бернеса знову змогли почути його голос по радіо. Останньою піснею «Журавлі». Відомо, що записана вона була з одного дубля.

В результаті важкого захворювання, в 1969 році Марк Бернес пішов з життя. Знаменитий актор і виконавець був похований на Новодівичому кладовищі, де на прохання, висловленої артистом незадовго до смерті, грали самі знамениті і улюблені пісні.

 

  22 вересня – День партизанської слави

22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.

Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

 Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.

Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.

У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).

У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

У Миколаєві підпільна антифашистська група «Миколаївський центр» під керівництвом Віктора Лягіна здійснила ряд великих диверсій, які заподіяли німецьким окупантам великої шкоди в живій силі і техніці (знищила аеродром, нафтобазу, склади, обладнання заводів, морські судна), добувала і передавала в Центр цінну розвідувальну інформацію про супротивника.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

 У Міжнародний день миру бажаємо, щоб навіть тінь зла не торкнулася ваших домівок, над головою синіло мирне небо, всі неприємності вирішилися! Побажайте один одному добра, обніміться! Хай наш світ стане добрішим і чистішим! Бажаємо вам здоров’я, довгого і щасливого життя, успіхів у всьому і благополуччя на довгі — довгі роки!

  ДО 400-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ДРУКАРНІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Друкарня Києво-Печерської лаври - найдавніший центр книгодрукування в Україні в XVI – XVIII ст. Безперервно проіснувала впродовж трохсот років і була провідним церковно-просвітницьким центром на українських землях. Заснована у 1615 р. архімандритом Єлисеєм (Плетенецьким), який купив друкарню Балабанів, зібрав освічених людей, що знали друкарську справу, а для потреб друкарні заснував у володінні монастиря в м. Радомишль папірню. Протягом перших ста років існування друкарня була під управлінням і опікою печерських архімандритів. Книги друкувалися не лише церковнослов’янською, але й іншими мовами – грецькою, латиною, польською. Книги, що видавалися у Лаврі, супроводжувалися передмовами, післясловом та різними зауваженнями в текстах. Особливо варто відзначити для XVII ст. різні присвяти духовним і світським особам того часу. Першим друком стало Євангеліє (1616). Видавалися Євангеліє, Псалтирі, Часослови, Служебники, Октоїхи, Тріоді, Четьї мінеї та ін. Вперше видруковано в перекладі з грецької церковнослов’янською мовою такі фундаментальні богословські праці, як “Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань Св. Апостола Павла” (1623) та “Бесіди Іоанна Златоуста на Діяння Св. Апостолів” (1624). Одночасно друкувалися панегірики, першим був панегірик О. Митури, присвячений архімандриту Єлисею (1618), вірші літератора та полеміста, ректора Київської братської школи Касіяна (Саковича), полемічні твори, проповіді видатних полемістів — представників київського вищого духовенства Захарія (Копистенського), Петра (Могили), Лазара (Барановича), Іоаникія (Ґалятовського), Інокентія (Ґізеля), Антонія (Радивиловського), Стефана (Яворського), Феофана (Прокоповича) та ін. Серед навчальної літератури — “Лексикон” Памва (Беринди; 1627), букварі, “Синопсис” (1674). У 30-х рр. XVII ст. розпочалося друкування латинською та польською мовами. З діяльністю друкарні пов’язаний розвиток таких жанрів, як присвяти, геральдичний вірш, тощо, що супроводжували майже кожне видання. Частина текстів у церковнослужебних книгах, а також вірші, присвяти, передмови та післямови друкувалися книжною українською мовою. Для києво-печерських друків характерний високий поліграфічний рівень. Вони мали текстові і титульні ілюстрації, містили портрети, батальні сцени, герби меценатів, прикрашалися різноманітними заставками, кінцівками, ініціальними літерами з характерним рослинним і тваринним орнаментом. Застосовувався двоколірний друк та різноманітні шрифти. Серед художників-граверів вирізнялися Памво (Беринда), Тимофій Петрович, Ілля (автор понад 500 ілюстрацій до Біблії, яка так і не була видана), Прокопій, Іван Щирський, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Никодим Зубрицький та ін. До кращих ілюстрованих видань належать Анфологіон (1619), Тріодіон (1631), Євангеліє учительне (1637), Требник Петра Могили (1646), Патерик Києво-Печерський (1661). Друкарня також видавала окремі граверні відбитки. У книжковій графіці, як і у літературі, простежується становлення і розвиток нового художнього стилю — бароко. Високим художнім рівнем відзначалися й оправи київських друків.

Велика пожежа 1718 р. знищила майно друкарні. Водночас розпочалися заходи російського уряду щодо обмеження самостійності українського друку загалом. 9 жовтня 1720 р. вийшов указ царя Петра І про викорінення люторської єресі у Печерській та Чернігівській друкарнях та уніфікацію мови книг з російськими: “великоросийскими печатми даби никакой разни и особого наречия во оных не было”. Вже 22 грудня 1720 р. Петро І наказував гетьману Івану Скоропадському забезпечити цензурування книжок, що готувалися до друку в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях. І вже у червні 1721 р. гетьман надіслав архімандриту Києво-Печерської лаври лист з царським указом про перевірку відповідності видань друкарні лаври державним вимогам.

Після цього у друкарні почали випускати лише церковнослужебну літературу, звіривши її попередньо з синодальними виданнями, кількість дозволених до друку видань значно зменшилася. Не маючи змоги розширити репертуар за рахунок світської літератури, видавці значну увагу звертали на художнє оформлення та удосконалення поліграфічної техніки. Особливо вирізняються мистецьким оздобленням та друком Апостол (1722), Псалтир (1728), Часослов (1751) тощо. З друкарнею пов’язана діяльність таких відомих граверів, як Григорій Левицький, Аверкій Козачківський.

З 1786 р. по 1918 р. Києво-Печерська друкарня перебувала під наглядом Святішого Синоду та під управлінням київських митрополитів, розширювала свою діяльність шляхом друку книг цивільним шрифтом російською та іноземними мовами. У ХІХ ст. друкарня стала організованим і прибутковим підприємством, видавала церковнослужебну та богословську літературу, букварі, житія, повчання, календарі, обслуговувала Київську духовну академію, друкувала “Воскресные чтения”, “Труды Киевской духовной академии”, окремі граверні відбитки – ікони Печерської Божої Матері, Св. Варвари Великомучениці, види Києво-Печерської лаври, київських монастирів.

Документи до історії Києво-Печерської друкарні у ЦДІАК України зберігаються переважно у ф. 128, Києво-Печерська лавра, а також в інших фондах. Це – розпорядчі акти вищих органів державної і церковної влади (царські грамоти, укази Сенату і Синоду), що регламентують видавничу діяльність, матеріали про організацію виробництва, обставини друку окремих видань, способи їх розповсюдження; реєстри, каталоги видань та інші форми обліку, списки працівників тощо.

На виставці, приуроченій до 400-річчя заснування друкарні Києво-Печерської лаври, представлено ряд яскравих документів, що розкривають її історію, а також копії гравюр з видань друкарні, що зберігаються у фондах ЦДІАК України.

---

ДОКУМЕНТИ З ІСТОРІЇ ДРУКАРНІ

1720 р. жовтня 9. – Указ Петра І про заборону друку книг “с противностию к восточной церкви”.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 друк., спр. 1, арк. 1а-15. Копія

1765 р. червня 23. – Лист митрополита Київського Арсенія (Могилянського) до архимандрита Києво-печерської лаври
щодо надання дозволу на друк “Піярської граматики” латинською та польською мовами.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 друк., спр. 92, арк. 9-10

1777 р. – Прибутково-видаткова книга шафара друкарні.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 друк., спр. 157, арк. 1-3.

1779 р. – Рукопис ректора Києво-Могилянської академії, архимандрита Братського монастиря Касіяна “Theses Theologicas” (“Положення богослов'я”),
представлений для друку. Фрагмент.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 друк, спр. 206, арк. 13-14

1784 р. лютого 26. – Постанова Духовного собору Києво-Печерської лаври про друк додаткового тиражу букварів за лаврським зразком
через невідповідність букварів, надрукованих у друкарні Почаївської лаври канонам Православної церкви.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 друк., спр. 219, ч. 1, арк. 11-12зв

1787 р. березня 15. – Рескрипт Катерини ІІ про надання у розпорядження Києво-Могилянської академії приміщень і господарства скасованого Братського монастиря,
а також про заснування при Академії цивільної друкарні, що має бути розташована у Києво-Печерській лаврі
ЦДІАК України, ф. 220, оп.1, спр. 556, арк. 1-2зв.

1788 р. грудня 20. – Ставленицька грамота київського митрополита, архімандрита Києво-Печерської лаври Самуїла (Миславського) ігумену Веніаміну
на рукоположення у сан ієрея храму Св. Миколи Набережного на Київському Подолі.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1 грам., спр. 44, арк. 1

1794 р. – Табель цін на книги, що вийшли у друкарні протягом 1794 р.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 3 друк., спр. 1, арк. 60

1833 р. березня 1. – Відомість про прихід, продаж і залишок книг у книгарні КПЛ.
ЦДІАК України, ф. 128, оп. 2 друк., спр. 239, арк. 136-136зв

До 325-ї річниці від дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського

Петро Іванович Калнишевський (1690–1803) – кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках.

Питання про місце і рік його народження досі залишається дискусійним. Ймовірною датою його народження є 1690 чи 1691 рік, щодо місця народження, то найвірогіднішим вважається факт його походження з с. Пустовійтівка Лубенського полку (тепер Роменський район, Сумська область). Припускають, що на Січ Петро Калнишевський потрапив після 1739 р., тобто по закінченню російсько-турецької війни 1735–1739 рр., в чому йому посприяли його старші родичі – Андрій і Давид Калнишевські, козаки Кущівського куреня за кошівства Івана Малашевича.

Перші достеменні згадки про Петра Калнишевського з’являються у джерелах 1750-х років: він належав до Кущівського куреня Війська Запорозького Низового, з 1752 р. згадується як похідний полковник, з 1754 р. – як військовий осавул, пізніше – як військовий суддя.

У 1762 р. Петро Калнишевський був обраний кошовим, замінивши на цій посаді Григорія Федорова (Лантуха), але того ж року після зустрічі в Москві з імператрицею Катериною II усунутий з посади. 1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. Одразу ж на Січі було підготовлено чолобитну на ім’я Катерини ІІ щодо повернення Запорожжю відчужених російським урядом земель і про підпорядкування Січі Колегії іноземних справ, а не Малоросійській колегії. Це викликало негативну реакцію офіційного Санкт-Петербурга, але в умовах загострення стосунків Росії з Османською імперією на повторне усунення Петра Калнишевського з посади кошового Катерина ІІ не наважилась. Участь Війська Запорозького Низового у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. була відзначена подякою від імператриці, а кошового отамана, який очолював запорожців в походах до Очакова, Кінбурна та інших фортець і організував козацьку розвідку в Криму, було нагороджено золотою медаллю з діамантами.

Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах (від тих часів залишилося прислів’я: «Як був кошовий Лантух, то нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш», тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.

Про статки кошового отамана Війська Запорозького Низового свідчить складений опис збитків (“реєстр майна”), яких зазнало його майно під час виступу Корсунського куреня 26 грудня 1768 р. Тоді Петро Калнишевський врятувався від повстанців під захистом козаків Кущівського куреня, який залишався вірним кошовому.

Петро Калнишевський був дуже набожною людиною – власним коштом спорудив і відремонтував багато православних храмів: св. Петра і Павла у Межигірському монастирі поблизу Києва, Покрови Пресвятої Богородиці в Ромнах, Різдва Богородиці в Лохвиці, св. Трійці в Пустовійтівці, св. Миколая в Смілі, а також храми в Петріківці, Самарі (тепер м. Новомосковськ) та інших містах і селах, опікувався обладнанням головної церкви Запорозьких Вольностей – січової Покровської.

У квітні 1775 року російський уряд прийняв рішення щодо ліквідації Запорозької Січі. Військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті (в Січі залишалося 3 тич. чоловік). Петро Калнишевський і більшість старшини, розуміючи марність опору, умовили запорожців підкоритися і здатися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці було розібрано, архів і військову скарбницю з клейнодами і коштовностями вивезено. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. 3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила: «нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 

Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні.

Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. 

2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих (пам’ятний день – 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва).

 До 100-річчя від дня смерті Петра Аркадійовича Столипіна

5 (18) вересня 1911 р. в Києві, у хірургічній лікарні доктора Маковського помер голова Ради Міністрів Російської імперії Петро Аркадійович Столипін. Смерть настала в результаті тяжкого вогнепального поранення, отриманого під час замаху, що стався 1 (14) вересня 1911 р. у київському міському театрі (нині – Національна опера України). Вбивство Столипіна до сьогодні залишається однією з найзагадковіших сторінок історії.

Видатний політик та реформатор Петро Столипін був людиною, яка поставила собі за мету зміцнення Російської імперії в умовах наростаючого революційного руху шляхом політичних та економічних перетворень, а також дисциплінарних заходів. Незважаючи на те, що його переконання про велич великоруської ідеї, яке він провадив у життя всупереч національному підйому серед народів Російської імперії, неодноразово піддавалося критиці, як з боку сучасників, так і нащадків, слід підкреслити, що метою його діяльності була не власна користь, а перш за все укріплення держави, збагачення її народу, стабілізація внутрішньополітичної ситуації. Жорсткість методів, вживаних ним для цього, була спричинена важкими обставинами, у яких йому доводилося проводити свої реформи.

На посаді прем’єр-міністра, яку Столипін обіймав від 1906 р. до кінця життя, він провів ряд законопроектів, що ввійшли в історію під назвою столипінської аграрної реформи. Її головною метою було впровадження приватної власності на землю для селян, що фактично могло сприяти розвитку фермерських господарств. Запроваджена ним жорстка система військово-польових судів викликала обурення у лавах представників демократичних сил, і вираз “столипінська краватка”, як синонім шибениці, побутує до теперішнього дня. Проте мало, хто пам’ятає, що такі суворі заходи були спричинені неконтрольованою терористичною діяльністю революціонерів, внаслідок якої страждали невинні люди. Нищівній критиці піддавався також Закон про земство у західних губерніях, спрямований на виключення можливості отримання поляками більшості голосів при виборах у земські установи, а також обмеження автономії Великого князівства Фінляндського. Ініційовані ним зміна виборчого законодавства та розпуск ІІ Державної думи, що вступила у різку конфронтацію з урядом, фактично поклали край революції 1905-1907 рр.

Радикалізм Столипіна, його здатність не піддаватися жодному тиску, викликали занепокоєння з боку політичних опонентів. Революціонерами було розпочато буквальне полювання на прем’єр-міністра. Загалом було заплановано та здійснено 11 замахів на Столипіна, в результаті яких загинуло понад 30 осіб.

Увага, конкурс! 

09 жовтня 2021 р. у м. Подільську відбудеться традиційний обласний фестиваль самодіяльних поетів "Осінь у Бірзулі". 

Положення

 про  обласний фестиваль-конкурс

 поетів – аматорів

«Осінь у Бірзулі»

I.Загальні положення

До участі в обласному фестивалі-конкурсі поетів – аматорів «Осінь у Бірзулі»  (далі фестиваль-конкурс) запрошуються поети - аматори Одеської області. Фестиваль-конкурс проводиться один раз на два роки.

II. Організатори конкурсу

      Організатором фестивалю - конкурсу  є  Одеський обласний центр української культури за підтримки Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації.

III. Мета та завдання конкурсу

    Головною метою  фестивалю - конкурсу  є пошук,  розкриття творчих здібностей  та популяризація поетів – аматорів Одещини.

     Основні завдання:

-         виявлення талановитих особистостей серед молодого покоління;

-         розвиток та популяризація  поетичної творчості на теренах регіону;

-         творчий обмін поетичним досвідом та спілкування;

-         виховання у молоді інтересу та любові до світової поезії, культурної спадщини української народної та професійної писемності.

 

IV. Умови участі у фестивалі-конкурсі

4.1  Фестиваль-конкурс проводиться у двох вікових категоріях:

       - дитяча ( учасники у віці до 18 років);

       - доросла ( учасники старші 18 років).

4.2  Конкурсна програма складається з наступних номінацій:

       - громадянська поезія;

       - лірика;

 - твори для дітей;

       - гумор і сатира;

       - співана поезія (обов’язково додати запис виконання пісенного твору у форматі mp3 або  mp4).

4.3 На конкурс подаються:

-         заявка на участь (додається);

-         не більше 3-х віршів до 32 рядків кожен;

-         не більше 3-х пісень (запис виконання пісенного твору у форматі mp3 або  mp4);

- докладна (біографія) характеристика на літературне об’єднання, самодіяльного поета, композитора і виконавця пісень.

4.4  Заявки та матеріали на фестиваль-конкурс подаються до 23 вересня 2021 року   на електронну адресу: etnokonkurs@ukr.net       

4.5  Члени Національної спілки письменників України можуть брати участь у фестивалі-конкурсі в якості почесних гостей.

 

V. Журі та система оцінювання

5.1  Конкурсну програму учасників  оцінює журі (відомі поети і письменники, діячі культури та мистецтв) за 10 бальною шкалою.

5.2   Журі є тимчасово діючим робочим органом, завданнями якого є перегляд, прослуховування, оцінювання наданих поетичних творів під час проведення фестивалю-конкурсу  та визначення лауреатів, які посіли І, ІІ і ІІІ місця окремо у кожній  віковій категорії та призерів за відповідними номінаціями.

5.3   Основними критеріями оцінювання є:

-  віршування;

-  самобутність стилю;

-  художнє вираження;

-  домінантність поезії в пісні;

-  органічність мелодії та її оригінальність;

- забезпечення інтонаційної точності тексту.

 

VI. Нагородження учасників фестивалю-конкурсу

 

6.1    Лауреати   фестивалю-конкурсу визначаються в кожній віковій категорії  та отримують спеціальні дипломи.

6.2    Усі учасники фестивалю-конкурсу отримують дипломи учасників.

6.3    Нагородження та гала – концерт переможців фестивалю-конкурсу «Осінь у Бірзулі» проходить  у жовтні не парного  року в м. Подільськ.

6.4    Вірші лауреатів конкурсу будуть надруковані в ЗМІ.

 

VII. Прикінцеві положення

7.1 Участь у фестивалі-конкурсі є безкоштовною.

7.2 Витрати, пов’язані з участю у фестивалі-конкурсі бере на себе сторона, що відряджає.

                                                              

 

 

 

 

Заявка на участь

у  обласному фестивалі-конкурсі

поетів – аматорів

«Осінь у Бірзулі»

 

Загальні відомості
Прізвище, ім’я, по батькові
Літературний (сценічний)  псевдонім
Дата народження
Місце проживання
Місце роботи/навчання
Зв’язок
e-mail
Мобільний телефон
Творча біографія (характеристика)
Коротко про себе (max 200 знаків)
Мої твори виходили у…(вказати книги, збірки,інші друковані видання)
Твори, які подаються на фестиваль-конкурс
Додатки

 

 

 Дата заповнення заявки _______________