125 років із часу заснування Національного університету біоресурсів і природокористування України (1897)

Націона́льний університе́т біоресу́рсів і природокористува́ння Украї́ни, (до 2008 — Націона́льний агра́рний університе́т, до 1992 — Украї́нська Сільськогоспо́дарська Акаде́мія) є провідним вищим аграрним закладом освіти України. З 2009 до 2014 року мав статус автономного дослідницького університету^[2]. Розташований у місті Києві (Голосіївський район).

Для розширення навчальної, дослідницької та інноваційної діяльності Національного аграрного університету з метою задоволення потреб агропромислової, природоохоронної та інших галузей економіки, а також враховуючи необхідність адаптації такої діяльності до вимог міжнародних організацій дослідницьких університетів у 2008 р. Національний аграрний університет перейменовано в Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України).

Університет відповідно до статусу вищих навчальних закладів має IV рівень акредитації, є закладом дослідницького типу, який провадить освітню, науково-дослідну, науково-інноваційну, навчально-виробничу та інформаційно-консультаційну діяльність, спрямовану на розроблення сучасних проблем науки про життя і навколишнє природне середовище, використання, відтворення та збалансований розвиток біоресурсів наземних і водних екосистем, запровадження новітніх природоохоронних агро- і біотехнологій, технологій відродження безпечності та родючості ґрунтів, енергозберігаючих агротехнологій, екологічного і правового менеджменту в сільській місцевості, здійснення моніторингу і контролю за дотриманням стандартів, якістю і безпекою сільськогосподарської продукції, продуктів її переробки та довкілля.

У 2010 р. створено структурний підрозділ університету Навчально-науково-інноваційний центр новітньої сільськогосподарської техніки і технології з конструкторсько-технологічним бюро.

До складу університету входять міжкафедральні навчальні лабораторії, створені у 2015 р. на базі Таращанського агротехнічного, Лубенського лісотехнічного, Малинського лісотехнічного коледжів, «Мукачівський аграрний коледж», «Бобровицький коледж економіки та менеджменту ім. О. Майнової», «Бережанський агротехнічний інститут».

У 2010 р. Національному університету біоресурсів і природокористування України надано статус самоврядного (автономного) дослідницького національного університету.

 

29 січня - День пам’яті Героїв Крут

Ця історія досі викликає неоднозначні оцінки. І це відбувається як з боку суспільно - політичної свідомості обох держав, учасниць згаданої події, так і з боку суто історичного підходу вельми шанованих дослідників.

29 січня 1918 року. Збройне зіткнення на залізничній станції біля села Крути, яка розташовувалася на 130-му кілометрі в північно-східному напрямку від Києва, Україна. Учасники події: невеликий загін з боку юної Української Народної Республіки (близько 600 чоловік) і "знаменита" Червона армія Радянської Росії, яка значно перевищує своїх вимушених супротивників числом, бойовим потенціалом та досвідом. Результат бою не важко передбачити. У запалі громадянського протистояння, трансформації суспільного і політичного світогляду, в пікових точках переломних моментів, що стали низкою таких подій, які змусили нашу історію зазнати найглибших змін, цей бій ніяк не міг залишитися в забутті.

Причини, з яких це сталося, для деяких очевидні, для деяких так і залишаться незрозумілими та навіть зовсім необгрунтованими, але вони мали місце бути. Знавці наголошують на відсутністі у широкого загалу населення України в ті часи усвідомлення необхідності державної незалежності, низький рівень національної самоідентичності. Але деякі з цим не згодні. Як факт, який завжди залишається фактом - такою правдою, яку неможливо ані сховати, ані спотворити; лише на короткий час і лише під дією величезного страху. Але коли ця напруга слабшає, правда знову відкривається. Вона як світло, від якого тікає всяка темрява.

А правда в тому, що народ України любить свою країну. Своєю кров’ю, душею і своєю працею він, як і будь-який інший народ, прагне до життя та благополуччя. Це було доказом, яскравим доказом, і насамперед самим собі. Доказом перед усіма іншими, нехай сильнішими, більш амбітними, але це - пряма відповідь на історичний виклик. Відповідь, а не ухилення від неї.

Указ Президента України про «День пам’яті Героїв Крут» № 15/07, який відзначається 29-го січня, за даними проекту DilovaMova.com, був підписаний 15-го січня 2007-го року.

Цей День, не дивлячись ні на що, назавжди залишиться світлим в нашій пам’яті. День подвигу та прикладу для майбутніх та нинішніх поколінь. День надії і любові до своєї вітчизни. День пам’яті Героїв Крут.

30 років із дня затвердження Верховною Радою України Державного Прапора України (28.01.1992)

Держа́вний Пра́пор Украї́ни — національний символ України, полотнище із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини прапора до довжини 2:3.

Історично поєднання синього та жовтого кольорів використовувалось в Україні, від часів Давньої Русі, Гетьманщини до офіційного утвердження синьо-жовтого стягу державним прапором Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 1918. У 1939 синьо-жовтий стяг затверджено державним прапором Карпатської України. Цей прапор був символом національного руху в часи радянської перебудови.

Під час проголошення незалежності 24.08.1991 синьо-жовтий прапор внесено до парламентської зали Верховної Ради України. 04.09.1991 ухвалено постанову ВР «Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора», що було зроблено 10 вересня. 18.09.1991 постановою Президії ВР закріплено офіційний статус прапора і дозволено його використовувати у протокольних заходах.

Сучасний державний прапор затверджено постановою Верховної Ради України від 28.01.1992. Статус державного прапора закріплено в 20 ст. Конституції України. З 2004 на державному рівні відзначають свято День Державного Прапора України (23 серпня).

 

 

"Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається  з  двох  рівних за шириною горизонтально розташованих  смуг:  верхньої  -  синього кольору, нижньої -  жовтого  кольору,  із  співвідношенням  ширини прапора до його довжини 2:3", – зазначено у постанові Верховної Ради України "Про Державний прапор України", прийнятій 28 січня 1992 року.

 

625 років із часу народження Хаджи Гірея (Гаджи Герая) (1397-1466), засновника Кримського ханства

У 1441 році Хаджи Герай з роду чингизідів, затверджений ханом великим князем литовським Казимиром Ягеллончиком у супроводі знатних кримських родин прибув до міста Ескі-Крим і за одинадцяти років зумів утвердитись як правитель нової держави у війні проти ханів Золотої Орди, остаточно розбитої Кримським ханством на початку XVI століття.

В

ершини своєї економічної та військової могутності Золота Орда досягла за правління хана Тохтамиша, який за підтримки самаркандського правителя Тамерлана відновив єдність в країні, але в 1389 році почав проти нього війну, в якій зазнав поразки, і в 1399 році був змушений рятуватись втечею у Литву до великого князя литовського Вітовта. Розорення економічних центрів Золотої Орди привело до її дезінтеграції і з початку XV століття на її території почали виникати самостійні ханства, першими з яких стали Сибірське (Тюменське), Узбецьке та Казанське.

Після смерті в 1419 році темника Тамерлана Єдигея, який вів боротьбу з ворогуючими один з одним за престол синами Тохтамиша ханами Кепеком і Керім-Берді, Орда втратила контроль над Кримським юртом, де в боротьбі за владу переміг чингизід (внук Тохтамиша) Девлет-Берді, котрий в 1427 році проголосив себе ханом Орди, але невдовзі загинув у війні проти золотординського хана Барака. Цього ж року у боротьбу за Крим втрутився інший нащадок Тохтамиша — його внучатий племінник Хаджі-Девлет-Берді з роду Тука-Тимура, тринадцятого сина Джучі, внука Чингізхана (хоча за іншою версією рід Гераїв бере свій початок від монгольсько-тюркського роду Кереїв із Забайкалля, один з нащадків якого, Ван-хан, був соратником Чингізхана, а прізвисько Хаджі набув батько Девлет-Берді після здійснення хаджу в Мекку).

Народжений у Литві, де осіла його родина після нашестя Тамерлана в Золоту Орду, син Таш-Тимура, який ще 1395 року намагався утвердитись в Криму, Хаджі після загибелі свого дядька кримського хана Девлета-Берді, в 1428 році зумів лише ненадовго взяти місто Ескі-Крим (Старий Крим). Через три роки він зібрав у Литві 40-тисячне військо, з яким перейшов у Ор-Капи (пізніше — Перекоп) і протримався в Криму три роки, допоки не був вигнаний звідти ханом Золотої Орди Улу-Мухаммедом, який здолав і його двоюрідного брата Ахмада (сина Девлет-Берді), вбитого у 1433 році.

Боротьба за Крим між нащадками Тохтамиша і ханами Орди привела до розорення півострова, на який все частіше стали здійснювати набіги кочові татарські племена. Близько 1440 року великий литовський князь Казимир Ягеллончик після зустрічі із посланцями знатних кримських родин Ширинів і Баринів, невдоволених правлінням намісника великоординського хана Сеід-Ахмеда, викликав до Києва Хаджі Герая, що проживав на той час у Ліді (нині — Білорусь), де тому на вірність присягнули кримські беї і мурзи, після чого маршалок Радзивілл Остікович від імені Казимира затвердив його на ханському престолі.

Крим у другій половині XV століття

У 1441 році Хаджи Герай у супроводі війська прибув у Старий Крим, де не зумів утримати владу і через рік був змушений відступити в Ор-Капи. Укріпивши місто, він протягом чотирьох років відбивав напади військ Сеід-Ахмеда і в 1445 році завдав йому поразки, змусивши відступити на Дон. Повернувшись до Криму разом із загонами ширинських і баринських мурз, Хаджи Герай уклав союз з візантійським князівством Феодоро, відвоював у генуезців порт Каламіту (нині — Інкерман) і 1452 розбив військо Сеід-Ахмед-хана на Поділлі — той був змушений тікати в Київ, де був схоплений і решту свого життя разом із синами провів у Литві.

Утвердившись в Криму, Хаджи Герай переніс столицю ханства в місто-фортецю Кирк-Ер, де й помер у серпні 1466 року. Він був похований у мавзолеї в селищі Салачик (нині — частина Бахчисараю).

Перемога Хаджі Герая, як вірного союзника Великого князівства Литовського, здобута в 1465 році над ханом Махмудом, і його сина Менглі Герая в 1486 році над Ахмат-ханом привели до повного занепаду Золотої Орди, остаточно завойованої в 1502 році Кримським ханством, яке стало її політичним спадкоємцем. Цього ж року союзник Менглі Герая московський князь Іван III Васильович був змушений визнати себе данником Криму (який з 1478 року у свою чергу був під протекторатом Османської імперії) виплати якому з невеликими перевами тривали до 1685 року.

 1025 років народного самоврядування в Україні - першої літописної згадки про проведення віча у Київській Русі (997)

ВІЧЕ – 1) збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Розвинулося з нар. зібрань у сх. слов'ян, описаних візант. істориками 6 ст. Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення буд-ва Давньорус. д-ви (див. Київська Русь) наприкінці 10 – поч. 11 ст. В. уперше згадується під цією назвою в літописі під 997 ( Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади в. утвердилось як колективний орган місц. самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в держ. справах. 1024 київ. в. відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; 1068 скинуло київ. кн. Iзяслава Ярославича і посадило полоцького кн. Всеслава Брячиславича. Джерела дають підстави вважати, що в. було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міськ. і держ. життя: війни і миру, закликання і вигнання князів. Постійно міськ. або сільс. громадою управляла рада, на чолі якої стояв тисяцький. Але поступово щоденне життя значних міст підпорядковувала собі княжа адміністрація.

З настанням удільної роздробленості в Давньорус. д-ві (з 40-х рр. 12 ст.) незмірно зросла роль міськ. громад і в. у політ. житті. Громади Києва, Галича давнього, Новгорода Великого та ін. міст починають систематично обирати або вирішальним чином впливати на обрання князів. Князі проголошувалися або скидалися на в. 1146 кияни під тиском підручників вмираючого кн. Всеволода Ольговича прийняли на престол його брата Iгоря Ольговича, але через кілька днів міське в. його скинуло і запросило на престол ін. кн. – Iзяслава Мстиславича. Так само чинило в. Галича протягом 2-ї пол. 12–13 ст. У джерелах 12–13 ст. слово "віче" вживали стосовно князівської ради, а також нарад знаті (1113 нарада київ. верхівки запросила на престол Володимира Мономаха), зібрань городян за ініціативи князя, навіть на стихійні повстання городян.

Роль і значення в. у міськ. і держ. житті Русі підупали в 13 ст., а самі в. зникли в часи монголотатарської навали.

2) одна з форм сусп.-політ. життя в Галичині у 80-х рр. 19 – 30-х рр. 20 ст. Скликання політ. силами нар. в. (в Галичині) було пов'язане з набуттям укр. рухом масового характеру. Перше в. галицьких українців відбулося у Львові 30 (18) листоп. 1880 за ініціативи лідера народовського руху Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та проблематикою в. поділялися на "всенародні", місц. (повітові), передвиборні, парт. та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які доводилися до відома австрійс. та польс. адміністрації, лягали в основу парт. програм. У 1920– 30-х рр. в. набули виразного парт. пропагандистського забарвлення.

День Соборності України – єднання сили й духу народу

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу.

Однією з найважливіших історичних дат є саме 22 січня (проголошення Першої Незалежності у 1918 році та проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР) — День Соборності.

Текст IV Універсалу датований 22 (9) січня 1918 року. Ухвалили його вночі 24 (11) січня 1918 року на засіданні Малої Ради Української Центральної Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Перед проголошенням IV Універсалу виступив голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Голосували за документ поіменно: “за” було 39, “проти”  – 4, “утрималось” – 6 осіб.

Уперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною суверенною державою.

Революційні події на Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. 1 листопада 1918 року постала Західно-Українська Народна Республіка. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові “передвступного” договору  між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

В роки радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Із утвердженням влади російських більшовиків ці “контрреволюційні свята” стерли із суспільної свідомості. Однак, пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську Державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Європи й Америки.

Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в столиці Карпатської України м. Хусті. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців — понад 30 тис. осіб.

У 71-у річницю Акта злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель та знак ушанування подій Української революції. Більше мільйона людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала одним зі свідчень того, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії.

 

 

З Водохрещам Господнім!

Вітаємо з Водохрещам і щиро бажаємо, щоб краплі святої води додали бадьорості, сили і здоров'я тілу, щоб в цей день перед очима відкрився новий світлий і добрий шлях, щоб не було хвилин печалі в житті, а лише любов і надія зігрівали серце! У день Хрещення Христового хочеться побажати вам тільки світлого, справжнього, чистого. Нехай все погане проходить повз, а все хороше – чекає біля дверей. Добра, променистого сонця, відданих і справжніх друзів поруч. Регулярного везіння, творчих ідей та веселих свят! Христос хрещається!

 

925 років із часу першої писемної згадки про місто Турійськ (1097)

Турійськ – селище міського типу, центр Турійського району, розташоване по обидва береги р. Турії (притоки Прип’яті), за 108 км на північний захід від обласного центру. Через селище проходить залізниця Ковель – Львів і шосе Ковель – Володимир-Волинський. Населення – 5700 чоловік.

В історичних документах селище іменується: Турейськ, Туржиськ, Турейско, Торійськ, Тураск, Турійськ. За існуючою легендою, всі назви, як і назва річки Турії, походять від того, що в стародавні часи в цьому районі були непрохідні ліси, де водилося багато турів.

Перша згадка про Турійськ належить до 1097 року, коли на Любецькому з’їзді князів-феодалів були визначені кордони окремих князівств Давньоруської держави. Що знайшло своє відображення у несторівському літописі «Повість врем'яних літ». Рішення з’їзду не припинили жорстокої міжусобної боротьби, яка привела до послаблення і розчленування Волині. Уже в 1340 році Турійськ захопила Литва. Щоб зміцнити свій вплив, литовські власті надали місту певних привілеїв. Так, 6 січня 1504 року Турійськ дістав право раз на тиждень, у день, який визначать самі міщани, проводити торг (базар). Населенню навколишніх сіл дозволялося везти на торг різні товари і сільськогосподарські продукти. Торгові (митні) комори сприяли розвитку економіки міста, оскільки частина грошей, яка надходила у формі мита, витрачалась на його потреби. Привілеями, наданими Турійську, скористалася насамперед міщанська верхівка, яка завдяки торгам збільшила свої прибутки. Становище нижчих верств населення не змінилося.

Основною формою експлуатації була рента. Підлеглі сплачували на користь замку численні грошові й натуральні чинші.

В 1540 році Турійськ був пожалуваний князеві Р. Сангушку, який потім передав його дочці Олександрі й зятю І. Заславському.

Власник маєтку князь В. Заславський у 1629 році передав Турійськ в оренду шляхтичеві Фалібовському, який ще більше експлуатував жителів, ніж феодали. Щоб не тільки повернути собі гроші, сплачені за оренду, а й добре заробити, Фалібовський збільшив різні побори й повинності, силоміць забирав у населення худобу і все, що було йому до вподоби.

В 1673 році Турійськ стає власністю князя Вишневецького, а потім – коронного маршалка князя Й. К. Любомирського. Останній, щоб зміцнити позиції католицизму, в 1700 році наказав побудувати в Турійську католицький костьол, але освятили його лише в 1818 році (під час Великої Вітчизняної війни він був зруйнований).

4 лютого 1731 року в Турійську уклав шлюб з Teрeзою зі Жмiгрoду Стадніцкою Юзеф Кантій Оссолінський – син великого коронного підскарбія Францішека Максиміліяна. В середині 18 століття коштом власника – волинсього воєводи Юзефа Кантія Оссолінського – було побудовано приміщення палацу на території сучасного містечка.

В 1759 р. містечко отримало магдебурзьке право від короля Августа III на прохання власника.

У 1793 році Турійщина у складі Волинського намісництва (з 1795 – губернії) ввійшла до Російської імперії. Швидкий плин часу приніс нові зміни в життя краю. Внаслідок подій революції в Росії і її фатальних наслідків він потрапив під владу Польщі.

28 лютого 1851 року власником Турійська Ю. Оржешко було звільнено жителів від кріпосницької залежності та надано  їм міщанських прав. Але феодалові підлягав суд, який за найменшу провину жорстоко карав міщан. Дуже тяжкою була і рекрутська повинність. Жителі міста уникали її різними способами, головним з них була втеча. Втікачів карали, позбавляли майна.

Після селянської реформи 1861 року більша частина землі, що прилягала до Турійська, лишилася власністю поміщиці Е. Оржешко. Вона мала 3515 десятин землі і 4542 десятини лісу. Селянам були наділені заболочені, неродючі землі, до того ж селянські ділянки були розкидані в різних місцях, за межами володінь поміщиці.

За розпорядженням волинського губернатора з березня 1895 року в Турійську запроваджено 12 одноденних ярмарків на рік, які відбувалися 16 числа кожного місяця. Це сприяло дальшому зростанню економіки містечка. Сталися певні зрушення в розвитку культури й охорони здоров’я. Ще в 1875 році власті відкрили двокласне училище. Тоді ж почала працювати аптека, в 1900 році – прийомний покій, який у 1906 році перетворено на лікарню.

З розвитком промисловості й торгівлі швидко зростала кількість населення. Якщо в 1899 році в Турійську жило 2872 чоловіка, то в 1910 році вже 3383. Збільшувалась кількість населення головним чином за рахунок безземельних селян з навколишніх сіл, що приходили сюди шукати роботи.

Багато страждань завдала населенню Турійська перша світова війна.

В серпні 1915 року після відступу російських військ містечко захопили австро-німецькі війська. Значна частина жителів евакуювалася в центральні райони Росії. У тих, хто залишився, окупанти реквізували худобу, хліб, фураж.

Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції принесли в Турійськ солдати і селяни, що повернулися додому після укладення Брестського миру.

У серпні 1920 року під ударами радянських військ білопольська армія котилася все далі на захід. 6 серпня після запеклих боїв Турійськ став вільним.

Найтрагічніші сторінки історії Турійська припадають на Другу світову війну. Окупація тривала з 30 червня 1941 року по 20 липня 1944-го. У цей період фашисти вчинили жорстоку розправу над єврейським населенням, знищивши понад 9 тисяч осіб. Тисячі людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Жителі Турійська теж всіляко допомагали  добити ворога. В 1944–1945 рр. вони брали активну участь у збиранні коштів на танкову колону, розповсюдженні 3-ї воєнної державної позики, здавали державі лишки хліба, молока, сіна. 175 чоловік поповнили ряди воїнів Червоної Армії.

З часом Турійськ повністю відбудували. Тут виросли нові житлові будинки, було завершено спорудження моста через р. Турію, який з’єднав центр з околицею, зведено середню школу, Будинок культури, кілька спеціалізованих магазинів.

Рік у рік зміцнювалася економіка селища, розширювалися промислові підприємства, збільшувався випуск продукції. Так, у 1945 році до складу харчокомбінату входили тільки 2 млини і цех безалкогольних напоїв, у 1959 році став до ладу ще один цех безалкогольних напоїв і плодоконсервний цех, який за зміну випускав 1000 банок консервів. У 1962 році здійснено реконструкцію харчокомбінату. Цехи обладнано сучасними машинами, встановлено потокові лінії, розширено виробничі площі. Все це забезпечило зростання випуску продукції.

Великим підприємством у Турійську стали майстерні відділення «Сільгосптехніки». За роки семирічки їх обладнали найновішим устаткуванням.

 30 років із дня затвердження Верховною Радою України Державного Гімну України - національного гімну на музику М.Вербицького (15.01.1992)

15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Державного гімну України, автором якої є Михайло Вербицький.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш поширився серед українофільських гуртків, об’єднаних у громади.

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання до Архангельської губернії під нагляд поліції.

Композитор Михайло Вербицький написав музику на слова Павла Чубинського.

У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР.

17 червня 1917 року американське видання The New York Times опублікувало замітку про затвердження офіційного перекладу гімну України:

Nay, thou art not dead, Ukraine,

See, the glory’s born again,

And the skies, O brethren,

Smile once more!

As in Springtime melts the snow

So shall melt away the foe,

And we shall be masters

Of our homes.

Soul and body, yea, our all

Offer we at freedom’s call—

We, whose sires were mighty

Cossack braves.

15 січня 1992 р. музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції України. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України».

Законопроектом пропонувалося затвердити як державний національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплету і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року.

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.