28 жовтня – День визволення України від фашистських загарбників

Під час визволення України від гітлерівців  радянські воєначальники солдатських життів не шкодували

«Нищити все до останньої зернини…»

22 червня 1941 року. Світає. Українці додивляються останні  сни. У цей час на голови радянських бійців частин, дислокованих неподалік радянсько-польського кордону, вже сиплються бомби і падають артилерійські снаряди. За 30-40 хвилин літаки «Люфтваффе» скинуть свій смертоносний вантаж і на голови киян, а передові підрозділи німецького вермахту  почнуть стрімке просування українською землею. І,  розгромивши за 2 дні  22-й механізований і 27-й стрілецький корпуси під Луцьком і Володимир-Волинським, за тиждень господарюватимуть у Львові, а  19 вересня – у Києві. А 22 липня 1942 року  під німецьким чоботом опиниться вся Україна. 

‒ За масштабами втрат, понесених у роки Другої світової війни народами світу, втрати України можна порівняти хіба що з Білоруссю, ‒ переконаний кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. – У тій же Росії німці почувалися господарями лише на 17 відсотках її території, хоча Путін на всіх перехрестях кричить про те, що найбільше постраждав «великий російський народ». Уже на початку липня Сталін зрозумів: не за горами той час, коли німці господарюватимуть на значній частині  його імперії. І закликав  радянсько-партійні органи, населення створювати партизанські загони і нищити все, що може знадобитись ворогові, насамперед незібрані  з полів урожаї. Кажучи іншими словами, застосовувати тактику випаленої землі. Від цієї «тактики» найбільше постраждали українські селяни, залишившись без засобів існування: те, що не встигли знищити, відбирали німці, у яких виникли проблеми з продовольством. 

«Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання її коштом, – йшлося в наказі «Про постачання військ» від 16 червня 1941 року. Про це повинен пам’ятати кожен командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства». Вони й жили, відбираючи в українського селянина останню зернину і прирікаючи його на голодну смерть. На початку березня 1942 року в щоденнику Геббельса з’явився запис: «Становище з продовольством у окупованих східних областях надзвичайно скрутне. Там помирають від голоду тисячі й десятки тисяч людей, що цілковито нікого не цікавить».

Довідково. За різними історичними даними, загинув кожен п’ятий українець. Було знищено 700 міст і 28 000 сіл. Спалено 319 000 господарств. На Лівобережжі був зруйнований кожен четвертий будинок. Виведено з ладу 5600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 медичних установ.

З окупацією України вся вона вкрилася концтаборами, гетто: у кожному українському місті, районі чи селі, де проживали євреї, був свій «Бабин Яр». Якщо в Києві фашисти знищили – за неповними даними – понад 100 тисяч представників цього древнього народу, то у Дробицькому Яру, що в Харкові, понад 60 тисяч, в Янівському концтаборі у Львові – понад 160 тисяч осіб. Усього ж нелюди зі свастикою на рукавах знищили в роки війни на теренах України близько 4 мільйонів мирних громадян приблизно  13 мільйонів військовополонених. Недарма у січні 1945 року репортер газети Saturday Evening Post Едґар Сноу  надрукував матеріал під час своєї подорожі Україною. Він, зокрема, писав, що війна, яку дехто схильний називати «російською славою», мала б бути «по-справедливому визнана насамперед українською війною… Міста, промисловість, землеробство та людність жодної іншої європейської країни не зазнали таких тяжких нищень». 

«Неозброєних селян кинули на вірну смерть…»

26 серпня 1943 року почалась битва за Дніпро, під час якої  були звільнені Київ і  вся Лівобережна Україна. За офіційною статистикою під час форсування Дніпра загинули 417 тисяч червоноармійців. Однак за підрахунками істориків кількість загиблих становить не менше 800 тисяч осіб, враховуючи мирне населення, яке було мобілізоване через польові військкомати із щойно звільнених територій і практично неозброєне та необмундироване в цій операції. Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина, був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, який згадував, що «коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному ‒ виходили не більше 5-6 тисяч».

Ще одним учасником цих подій був відомий кінорежисер Григорій Чухрай, який так згадував ті події:

 «Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого ‒ падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих у небі парашутів товаришів, ‒ такого іще не пробував. Тієї кривавої осені тисячі десантників згоріли в небі під куполами парашутів, а на тих, хто зумів приземлитися, смерть чекала на землі та у водах сивого Дніпра».

 До 170-ти річчя від дня народження видатного українського громадського діяча і історика Якова Миколайовича Шульгина

Яків Миколайович Шульгин народився у Києві у 1851 р. в сім’ї службовця. Батьки його рано померли і він виховувався в родині дядька, професора Київського університету Віталія Шульгина, тому з дитинства потрапив до кола тогочасної київської інтелігенції. Під час навчання у гімназії зацікавився історією і культурою українського народу. Саме у цей час в Другій київській гімназії, яку він відвідував, викладали відомі українські громадсько-політичні діячі, творці “Громади” М. Драгоманов, П. Житецький. Вступивши до Київського університету на історико-філологічний факультет у 1868 р. Яків Шульгин слухав лекції В. Антоновича, знову ж таки М. Драгоманова та М. Бунге. Також під час навчання активний студент взяв на себе обов’язки редактора газети “Киевский телеграф”, в якій публікувалися видатні представники київської “Громади”. Після видання Емського указу в 1876 р. газету було закрито. Щоб уникнути можливих переслідувань Яків Миколайович ще у 1875 р. перевівся до Новоросійського університету в Одесу, щоби там закінчити навчання. Відомо, що у 1875 р. він зустрічався в Одесі з М. Драгомановим, повністю підтримавши ідею публікації україномовного журналу “Громада”, який планував видавати у Женеві Драгоманов. На облаштування друкарні у Швейцарії Шульгин пожертвував свій спадок. Коли перший номер журналу побачив світ, молодий діяч активно сприяв його розповсюдженню. Проте активна діяльність одеського кола “Громади” була припинена царською владою у 1879 р. Після невдалого замаху народовольців на царя Олександра ІІ поліція відслідковувала усю найменшу політичну активність. Відтак провідні діячі українського руху в Одесі зазнали репресій і були вислані за межі українських губерній. На чотири роки Я. Шульгин потрапив на заслання до Красноярська. Після заслання він ще довго не міг повернутися до повноцінного громадського життя, оскільки відмітка про політичну неблагонадійність закривала для нього можливість вести викладацьку діяльність. Починаючи з 1883 р. Я. Шульгин багаторазово звертався до влади з проханням дозволити зайняти посаду вчителя, проте лише в 1901 р. зміг отримати на це дозвіл. Протягом 1890-х рр. він змушений був працювати клерком у банку в Єлисаветграді.

З 1898 р. Я. М. Шульгин активно листується з М. С. Грушевським, таким чином відновлює наукову діяльність. Спершу він опублікував у “Записках Українського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка” дипломну роботу “Україна після 1654 року” (1899). У 1890 р. в “Киевской старине” публікує “Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов” та статтю “Чернігівський полковник Павло Полуботок”.

З 1903 р. Я. М. Шульгин працював у Першій Київській гімназії. При цьому активно долучався до української громадської діяльності міста, зокрема, був одним з організаторів Українського наукового товариства у Києві.

Протягом життя, де б він не опинився, Я. М. Шульгин працював для розбудови української національної ідеї. Був знаним і шанованим діячем “Старої громади”. Помер у Києві в 1911 р.

Справа, якій Яків Миколайович присвятив життя, продовжувала розвиватися. Його сини Володимир Якович Шульгин, герой Крут, та Олександр Якович Шульгин, генеральний секретар міжнаціональних справ в уряді В. Голубовича та голова уряду УНР в екзилі, втілили в життя політичні завдання українського національного руху, проголошені у 1860-ті рр. діячами “Старої Громади”, поставивши головною метою власного життя здобуття політичної незалежності українського народу.

На виставці представлено документи, які стосуються різних періодів життя Якова Шульгина: метричний запис про народження у Києві, документи про адміністративне вислання з Одеси (публікуються вперше), донесення жандармських чиновників про його політичну неблагонадійність, листи до М. С. Грушевського, документи про викладання у Першій Київській гімназії, некролог на пошану Я. М. Шульгина, написаний М. С. Грушевським.

Виставку підготувала
головний спеціаліст
відділу використання інформації документів
Ю. В. Орел

---

Документи

1851, березня 14. – Запис у метричній книзі київської церкви св. Георгія про народження Якова Миколайовича Шульгина.
ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1012, спр. 2687, арк. 696 зв. – 697.

 

1879 р., жовтня 5. – Повідомлення помічника начальника жандармського управління м. Одеси штабскапітана Іванова начальникові управління полковнику Першину
щодо збору відомостей про студента П. Т. Климовича та з інформацією про вислання у червні 1879 р. з Одеси Я. М. Шульгина та О. О. Андрієвського.
ЦДІАК України, ф. 385, оп. 1, спр. 131, арк. 10 і зв.

 

1879 р., лютого 24. – Донесення унтерофіцера Гаврилова начальникові жандармського управління м. Одеси полковнику Першину
з відомостями про Я. М. Шульгина.
ЦДІАК України, ф. 385, оп. 1, спр. 135, арк. 34 і зв.

 До 265-річчя з дня народження Дмитра Бортнянського

265 років минає від дня народження Дмитра Бортнянського – одного з багатьох видатних українців, чиї імена свого часу прославили  українську культуру, який зумів вдало поєднати кращі здобутки сучасної йому європейської музичної школи та вітчизняний мелодійний спадок.

Дмитро Бортнянський народився 1751 р., припустимо, наприкінці жовтня, у гетьманській столиці Глухові у сім’ї міщанина, який мав коріння у Західній Україні. Здобувши початкову освіту у славетній Глухівській співацькій школі, юнаком відправлений на навчання до Санкт-Петербургу як здібний півчий, Бортнянський ввійшов до когорти численних українців, які творили державність, науку, культуру країни.

Навчаючись у керівника хорової капели у Санкт-Петербурзі – Бальдессаре Ґалуппі, Бортнянський проявив надзвичайні здібності, що дало можливість вчителю узяти його з собою до Італії, де молодий композитор отримував освіту, зокрема, у знаменитій Болонській академії, де у той же період вчився Вольфганг Амадей Моцарт. Саме в Італії, подібно до Моцарта, Бортнянський почав писати класичні опери на античні сюжети, які йшли у венеційському театрі “Сан Бенедетто”.

Повернувшися до Санкт-Петербурга у віці двадцяти восьми років, композитор розпочав кар’єру, працюючи як придворний капельмейстер, згодом – капельмейстер “малого двору” великого князя Павла Петровича, і нарешті – як директор придворної капели. Цю посаду він обіймав до смерті у 1825 р.

Капела за часів Бортнянського складалася переважно з колишніх учнів його рідної Глухівської співацької школи, і сягнула надзвичайно високого мистецького рівня. Вершиною його творчості є саме хоральні твори – передусім, духовні. І якщо світська музика композитора виконується хоча і регулярно, але нині є відома переважно знавцям, то його духовний вокальний спадок є надзвичайно популярним серед широкого загалу і сьогодні. Свіжість музичного трактування літургійних текстів і глибина молитовного переживання Дмитра Бортнянського примушують нас знов і знов звертатися до його духовного спадку.

Бортнянський був першим музикантом-українцем, який отримав вищу освіту за кордоном. Він був і залишається одним з найяскравіших представників європейської світської і духовної музики, чиї твори ніколи не втрачали характерні національні риси. Його феномен до сьогоднішнього дня не має історичних аналогів і є безцінним спадком вітчизняної музичної культури.

 

До 110-річчя з дня народження Олександра Черкаського, відомого піаніста

"Черкаський, один із оригінальних талантів, він первозданний геній”, – писав американський критик Джейкобс. Екстрагенієм XX століття називають ті, хто колись критикував його виконання. Він неперевершений віртуоз, майстер інтерпретацій, геній фортепіанної музики. Його називають американським і британським піаністом, але Олександр Черкаський народився в Одесі. Тут він зробив свої перші кроки в музиці, тут він написав першу оперу й дав перший концерт.

Олександр народився 7 жовтня 1911 року. Змалку хлопчик захоплювався музикою, а мати всіляко сприяла захопленню сина. Сама ж вона була піаністкою і свого часу виступала на концертах, потім – викладала музичну грамоту. Малий Сашко вже в п’ять років написав оперу, коли йому виповнилося дев’ять – виступав із концертами, а в десять – диригував аматорським оркестром. 

У 1922 році родина Черкаських вирішила податися за океан. Що спонукало їх покинути рідний край достеменно невідомо. Та хай там як, після довгих поневірянь по американському континенті, вони осіли в Балтиморі (штат Меріленд). Облаштувавшись на новому місці, вони одразу розпочали займатися концертною діяльність сина. У 1923-му Олександр виступив із першим концертом у США, і відтоді розпочалися його гастролі містами Північної Америки. Слава про хлопчика-віртуоза докотилася й до Білого дому. Тодішній президент США Воррен Гардінг запросив українця до резиденції, де той залюбки виступив. У свої 14 років Черкаський вже відвідав Австралію і Нову Зеландію. На виступи він їздив разом із батьком.

Найбільша мрія Олександра у той період – вчитися в Сергія Рахманінова, але не склалося. Рахманінов висунув умову – на період навчання, два роки, покинути гастролі. Батьки відмовилися. За деякий час Черкаський вступив до Кертіс-інституту, де займався у Йосипа Гофмана, знаменитого польського піаніста, учня Антона Рубінштейна. Гофман не забороняв юнакові гастролювати.

Із 1928 року Олександр – концертний піаніст. Його дебют в Европі, а саме в Англії, відбувся в 1937-му. У той же період віртуоз підкорив своєю музикою Китай, Японію. Відвідав і СРСР, у Ленінграді після концерту Чайковського, піаніста заглушили оплески й овації. Публіка так божевільно вітала маестро, що від їхніх вібрацій рояль почав з’їжджати зі сцени. Не забув Черкаський і про рідну Одесу, де дав два концерти.

Проте Олександра чимало критикували. Музикознавці стверджували, що гра піаніста дещо нагадує кабаре. Він надто вільно інтерпретував класичні тексти, скорочував їх. Музикант і не заперечував, він ніколи не дбав про чистоту стилю. Цим його гра вирізнялася з-поміж інших спонтанністю, непередбачуваністю. Олександр виконував партії серцем, душею, він читав музику між рядків, а його пальці створювали атмосферу безтурботності й легкості. За це Черкаського обожнювали слухачі.

“Його бурхлива сила, бездоганна техніка, фортепіанний артистизм стоять на службі гнучкої музикальності. Під руками Черкаського розквітає кантилена. Він забарвлює повільні частини фантастичними звуковими кольорами, і, як ніхто розуміється на ритмічних тонкощах. Але в найприголомшливіші моменти він зберігає той життєвий блиск фортепіанної акробатики, який змушує слухача з подивом запитувати: де бере цей маленький, худий чоловік таку надзвичайну енергію і пружність, які дозволяють йому переможно штурмувати всі вершини віртуозності? “Паганіні фортепіано” по праву називають Черкаського за його чарівне мистецтво”, – писав музикознавець Кюртен.

Найкраще Черкаському вдавалося інтерпретувати твори Шумана, Шуберта, Мендельсона, Балакірєва, Прокоф’єва й Стравінського. Тут маестро продемонстрував свої надздібності та вміння. Іноді його гру називали демонічною. Йому не було рівних у виконанні фортепіанних мініатюр: він любив відтіняти танцювальність п’єс, досягати запального блиску в творах Рубінштейна, Рахманінова. Його божевільна енергетика змушувала глядачів вставати з місць і розгойдуватися в такт музики.

Черкаський виступав у найбільших театрах Европи, США. Побував і мав величезний успіх в Таїланді, Сінгапурі, Афганістані. Він грав з багатьма визначними диригентами: Караяном, Шолто, Стоковським, однак далеко не всі майстри погоджувалися виступати з ним. Гра піаніста відрізнялася спонтанністю, він не любив фіксовані інтерпретації, і цим ставив просто в безвихідь диригентів.

2 грудня 1991 року Черкаський відсвяткував своє 80-річчя в Карнеґі-гол. Як всі виступи, програма була прописана несподівано, але концерт пройшов із величезним успіхом. Коли Черкаський після виступу повертався в Лондон, де він мешкав останні три десятиліття, він сказав своєму продюсеру Вудланду: “Це дивно, що я можу ще так грати”.

У Лондоні Олександр жив у готелі, він не мав власного помешкання, а точніше просто не хотів. Родини теж не мав, ще в 1940-х роках він одружився, але шлюб дуже скоро розпався. Черкаський завжди говорив, що справжні артисти одружуються на своїх музичних інструментах, в його випадку фортепіано – дружина, а музика і є його сім’я.

25 грудня 1995 року Олександр Черкаський нагло помер. Поховали віртуоза на Гайґейтському цвинтарі в Лондоні. Своїм нащадкам маестро залишив чимало платівок, на яких увіковічилася його неперевершена музика.

 До 415-річчя від дня народження Петра Могили та 380-річчя заснування ним Лаврської школи (1631 р.) і початку діяльності Києво-Могилянського колегіуму (1632 р.)

Видатний український церковний і культурний діяч 17 ст. Петро Могила [31.12.1596 (10.01.1597) – 1(11).01.1647] народився в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили й угорської княжни Маргарет (Маргіт). Після смерті батька родина переселилася на західні землі України; вважається, що Петро Могила здобув освіту в Львівській братській школі, а теологію вивчав у Паризькому університеті [є й інші припущення щодо його освіти]. Опікуном його був великий коронний гетьман і канцлер Станіслав Жолкевський аж до загибелі 1620 р. у Цецорській битві, учасником якої був і Петро Могила (служив у польському королівському війську; був також учасником Хотинської війни 1621 р.).

У 1625 р. Петро Могила прийняв чернецтво. Восени 1627 р. його обрано архімандритом Києво-Печерської лаври (ще одним претендентом на Києво-Печерську архімандрію був уніат Герман Тишкевич, однак більшість ченців монастиря віддала перевагу православному кандидатові – Петрові Могилі). 3.11.1632 р. на конвокаційному сеймі у Варшаві православні депутати (49 чол.) обрали його на митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. На цьому сеймі було ухвалено “Пункти заспокоєння народу руського”, якими проголошувалося повернення православним втрачених прав і визнавалася обрана 1620 р. ієрархія Київської православної митрополії. Однією з умов прийняття “Пунктів” було усунення раніше обраних єпископів та обрання нових. Через це було позбавлено митрополичої катедри Ісаю Копинського (був митрополитом з 1631 р.). Він до кінця свого життя (1640 р.) заперечував законність обрання Петра Могили на митрополита і не хотів поступатися йому своїми правами (один з документів про це з підбірки ЦДІАК України представлено на виставці). 14.03.1633 р. Петро Могила отримав привілей на митрополію від новообраного польського короля Владислава IV.

Петро Могила дбав про піднесення Православної церкви, зміцнення авторитету, унормування її правового становища, поліпшення матеріального стану. Зайняв рішучу позицію щодо повернення відібраних уніатами церков і майна. Ці храми, насамперед у Києві: Св. Софія, церкви – Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря, – відбудовувалися.

Капітальним твором православ’я став твір Петра Могили та Ісаї Трофимовича-Козловського “Православне сповідання віри” (Катехізис). Його було схвалено Собором православних церков у Києві (1640 р.) і Яссах (1642 р.) й остаточно затверджено чотирма східними патріархами (1643 р.).

Одним з найважливіших задумів Петра Могили стало заснування школи при Києво-Печерській лаврі за західноєвропейським зразком. На той час у Києві вже існувала школа, заснована 1615 р. Київським Богоявленським братством. Заснування нової школи з її “латинськими” пріоритетами, викликало невдоволення серед населення міста, козаків і пов’язаного з ними духівництва, що виступили ревнителями чистоти православної віри. Кияни навіть збиралися поруйнувати Лаврську школу, а її викладачів потопити в Дніпрі. Врешті, православний митрополит, колишній ректор братської школи Йов Борецький у своєму заповіті (підписано 1.03.1631 р., помер 12.03.1631 р.) під страхом неблагословення доручив Петрові Могилі й луцькому єпископу Ісакію Борисковичу фундувати школи тільки при братстві. 11 березня Петро Могила записався до Київського братства як старший брат і пожиттєвий опікун, чим намагався усунути опозицію братчиків проти свого плану створення вищої школи в лаврі, а не при братстві. Невдовзі школу в Києво-Печерській лаврі було відкрито. Її ректором став Ісая Трофимович-Козловський, а префектом – Сильвестр Косов. Однак під тиском братства (від його імені виступили православні шляхтичі Київщини), духівництва на чолі з митрополитом Ісаєю Копинським і запорозьких козаків Петро Могила був змушений погодитися на злиття Лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. почала функціонувати на Подолі, де раніше була школа братства. Братство визнало Петра Могилу фундатором школи й дожиттєвим покровителем. Новий навчальний заклад – Київський колегіум, мав риси школи вищого типу (згодом – Києво-Могилянська академія).

Внесок Петра Могили в зміцнення Православної церкви й розвиток української культури настільки значний, що період його активної діяльності у 1-й пол. 17 ст. навіть називають “могилянською добою”.

 1 жовтня - міжнародний день музики

Музика — це найдивовижніший вид творчості та самовираження людини. Музика задає настрій, заспокоює, заряджає, надихає, надає сил. З цим днем можна привітати всіх на планеті, адже ритм серця — це теж музика. Музика — це міжнародна мова спілкування всіх людей.

Міжнародний день музики святкують вже протягом 45 років — вперше його відзначили в 1975 році за рішенням ЮНЕСКО. Одним з ініціаторів Міжнародного дня музики був Дмитро Шостакович, композитор-класик 20 століття. Це свято відзначається щорічно 1 жовтня в усьому світі концертами за участю кращих артистів і художніх колективів.

Роксоланівський Будинок культури вітає всіх шанувальників цього прекрасного виду мистецтва з Міжнародним Днем музики! Збагачуйтесь й надалі добром та духовністю, відкривайте шлях до вершин виконавської майстерності. Нехай на струнах вашої душі звучать лише мажорні мелодії, а натхнення буде вашим супутником всюди, чим би ви не займалися. Нехай музика завжди допомагає радіти життю, думати про прекрасне, любити, цінувати і насолоджуватися. Зі святом!

 

У жовтні 2021 року ми відзначаємо:

1 жовтня - 130 років із дня народження Миколи Чижевського (1891-1954), військового діяча, підполковника Армії УНР, учасника боротьби за незалежність України у ХХ столітті;

2 жовтня - 150 років із дня народження Михайла Іванова (1871-1935), вченого у галузі тваринництва, селекціонера;

2 жовтня - 130 років із дня народження Йосипа Бокшая (1891-1975), художника, педагога;

6 жовтня - 170 років із дня народження Федора Лизогуба (1851-1928), громадського та державного діяча, голови Ради Міністрів Української Держави;

6 жовтня - 140 років із дня народження Івана Кочерги (1881-1952), драматурга;

8 жовтня - 150 років із дня народження Івана Піддубного (1871-1949), спортсмена, борця, багаторазового чемпіона світу;

10 жовтня - 100 років із дня народження Павла Писаренка (1921-1996), військового діяча, учасника вигнання нацистів із території України;

10 жовтня - 90 років із дня народження Атени Пашко (1931-2012), поетеси, громадської діячки;

15 жовтня - 100 років із дня народження Василя Сенька (1921-1984), військового льотчика, учасника Другої світової війни;

15 жовтня - 100 років із дня народження Дмитра Луценка (1921-1989), поета;

20 жовтня - 100 років із дня народження Юрія Квітницького-Рижова (1921-1993), вченого, медика, нейрохірурга;

25 жовтня - 150 років із дня народження Володимира Гордона (1871-1926), вченого, правознавця, академіка;

25 жовтня - 110 років із дня народження Михайла Янгеля (1911-1971), вченого, конструктора ракетно-космічної техніки;

30 жовтня - 110 років із дня народження Григорія Крука (1911-1988), скульптора, педагога;

31 жовтня - 110 років із дня народження Олександра Ахієзера (1911-2000), вченого, фізика, академіка;