125 років із часу заснування Львівської Академічної громади

PreviousNext

Старий головний корпус Львівського університету. Фото. 1851 р. Львів. Австрійська імперія

Традиція здобування вищої освіти в середовищі українців виникла щонайменше в XIV ст. Згодом, особливо після відкриття перших місцевих закладів вищої освіти, кількість студентів постійно збільшувалася. Студентство ставало своєрідним рупором та локомотивом суспільних змін.

Задля відстоювання власних інтересів, самодопомоги, поглибленого вивчення предметів чи змін у суспільстві зацікавлені студенти часто об’єднувалися в організації. Це стало особливо актуальним із останньої чверті XVIII ст. та протягом ХІХ ст., коли на українських землях зʼявилася мережа класичних університетів: Львівського, Харківського, Київського, Одеського та Чернівецького.

В межах цього процесу на західноукраїнських теренах (на той час — частині Австрійської / Австро-Угорської імперії) від 1860-х років почали діяти дві українські студентські громади. В наступному десятилітті їм на зміну прийшло товариство “Академічна бесіда” (у австрійській освітній системі студентів закладів вищої освіти називали “академіками”). Ця організація згодом розпалася на два студентські об’єднання: “Академічний кружок” та “Дружній лихвар”. На початку 1880-х років частина членів цих об’єднань утворила потужне “Академічне братство”, проте 1892 р. згадана організація ненадовго розпалася (деякі її учасники утворили окреме об’єднання — “Ватра”). Зрештою, в 1896 році “Академічне братство” та “Ватра” об’єдналися в Академічну громаду — найвпливовішу й найбільшу українську студентську організацію на західноукраїнських землях. До її складу в 1900 році входило 250 студентів, що становило 68% усіх українських студентів Львівського університету.

Обкладинка першого числа журналу “Молода Україна”. 1900 р. Львів. Австро-Угорська імперія

Учасники Академічної громади мали різні політичні погляди, зокрема,  галицьких народовців (українофілів), радикалів та соціалістів. Спільним було те, що тогочасне західноукраїнське студентство поступово відходило від застарілої вимоги українського національного руху поділити Галичину на Східну (українську) та Західну (польську). Натомість студенти почали підтримувати ідею політичної незалежності України. Так, 1897 року тогочасний голова Академічної громади заявив, що політична самостійність України — це найголовніший ідеал студентської молоді. Цікаво, що після цього (у складі Академічної громади) створили конспіративну групу під назвою “Молода Україна”, члени якої працювали над реалізацією означеного ідеалу. А вже на початку ХХ ст. завдяки зусиллям Академічної громади нерегулярно (в 1900-1902, 1905, 1910 роках) виходив журнал “Молода Україна”. Про впливовість цього видання свідчить факт, що його читачами були знані діячі культури, зокрема І. Франко, Ф. Колесса та М. Яцків. Іншим виданням членів згаданого студентського товариства був журнал “Іскра”, розрахований на аудиторію в Російській імперії.

Іван Франко. Фото. 1898 р. Австро-Угорська імперія.

На початку ХХ ст. на західноукраїнських землях місцева влада з підозрою ставилася до студентських організацій загалом і до Академічної громади зокрема. Адже члени останньої дуже активно реагували на суспільні процеси. Так, учасники Академічної громади наполягали на відкритті українського університету у Львові (чинний Львівський університет на той час був здебільшого польськомовним закладом); 1905 року підтримали робітничий страйк; збирали гроші для боротьби за загальне виборче право тощо. Все це стало причинами тимчасового закриття Академічної громади в 1907 році, проте вже на початку наступного року організація відновила свою діяльність. Влітку 1909 року Академічна громада приєдналася до “Українського студентського союзу” — загального об’єднання українських студентських організацій Австро-Угорської імперії.

Збірка поезій І. Франка “Мій Ізмаград”, видана за підтримки Академічної громади в 1898 р.

Як це було заведено серед студентських організацій на західноукраїнських землях, українська Академічна громада обʼєднувала низку гуртків (історичний, літературний, філософський, суспільний та природничий). Їхні члени регулярно влаштовували наукові звіти, відвідувачами яких були знані українські інтелектуали (серед них, зокрема, Іван Франко). Також учасники Академічної громади активно співпрацювали з читальнями, організовуючи при них курси з основних навчальних предметів та допомагаючи цим закладам із придбанням книг. Іншими напрямками Академічної громади з підтримки української культури стали: фонд допомоги для літераторів, видання збірки поезії І. Франка “Мій Ізмарагд” та святкування 25-річчя творчої діяльності Каменяра.

Проіснувала Академічна громада у Львові до 1921 року, коли її закрила польська влада.

Дізнатися більше про епоху, в якій існувало студентське товариство Академічна громада, ви зможете на тематичній екскурсії «Україна в новий час: ХІХ століття змін» в Національному музеї історії України!

 

"…Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли"

Марія Оксентіївна Примаченко народилася 30 грудня 1908 року (за новим стилем 12 січня 1909 року) у присілку Болотня Радомишльського повіту Київської губернії.Видатна українська художниця Марія Примаченко майже все життя прожила в селі у той час, як її картини підкорювали світ – Париж, Варшаву, Софію, Монреаль, Прагу і навіть Пекін. Нею захоплювалися Пікассо і Шагал.

У дитинстві Марію спіткала хвороба, яка давала знати про себе все життя – поліомієліт. Це інфекційне захворювання, яке вражає нервову систему та призводить до паралічу. У художниці були вражені ноги, тож вона пересувалась на милицях. Згодом вона перенесла три операції, під час яких ламали кістку на нозі, і одягла протез. Так їздити до різних міст, аби бути присутньою на численних власних виставках, було значно комфортніше.

Все почалося із синьої глини

Творчість у родині Примаченків була в пошані. Батько був теслею, мати – найкращою майстринею з вишивки на селі, а бабуся створювала віртуозні орнаменти на писанках. Марія ж розпочала свій шлях у мистецький світ з глини.

«Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей (глину). Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату», – розповідала художниця.

Сусіди теж захотіли собі таку красу. Мисткиня не відмовилась від пропозиції і розфарбовувала кілька домівок. Подейкують, що першою оплатою її художньої роботи було порося.

Далі – рушники. Примаченко серйозно захопилась вишивкою у 20-30-х роках. Навіть школу для народних майстрів відвідувала. Її помітила інша мисткиня зі столиці Тетяна Флору. Вона й спонукала Примаченко розвивати свій талант. Так почалися експерименти з виробами з глини та фарбами.

Наївне мистецтво

Марія Примаченко створювала казкові світи у напрямку наївного мистецтва, або примітивізму.

***

Що таке «наївне мистецтво»? Це стиль спрощених форм, «чистих» кольорів, порушеної перспективи і свіжого погляду. Часто сюжети картин зав’язані на фольклорі, а зовнішньо нагадують дитячі малюнки. Та у цьому стилі малювали не лише художники-самоучки, а й митці з академічною освітою, які зумисно хотіли скоротити кількість художніх засобів з певною метою.

***

Центром творчості Примаченко були фантастичні звірі, квіти та сюжети із життя селян. Цей світ дуже простий. Але простий не означає бідний. Художниця ходить довкола образів добра та зла (не всі її звірі – добряки), створює серію картин про Чорнобиль і навіть звертається до американського президента Рейгана з проханням про мир.

Марія Примаченко "Отаким снився четвертий блок По ньому будуть рости квіточки А будуть нести діточки квіточки Як пам’ятник буде навік коло нього Будуть прилітати голубчики наші герої Спасли нас пішли від нас", 1988 р.

Уява мисткині пульсує чудернацькими образами та яскравими кольорами, які задають ритм картин та створюють їхній настрій – помаранчево-рожеве «щось» нагадує тигра, уквітчаний верблюд «несе» на собі риб, дивна істота із зеленим чепчиком має змію замість язика. Це все про один погляд однієї людини. І він унікальний.

Творчість Примаченко – це про магічний тип мислення, коли поєднуються судини індивідуальної самосвідомості та колективного безсвідомого. І мова не лише про міфологічні образи, а й про вербальний супровід до картин. Спочатку вона давала їм прості імена, на кшталт «Чорний звір» або «Червона мавпа». Та згодом стала вигадувати підписи-приказки: «Хитра лисиця ведмедику каже: „Їж кукурудзу — поправишся“ — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є»; «Сорока каже: "Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?" — "На печі". — "Що ж нам пити?" — "Горілочку, бо приїхали по дівочку"; «Журяться рябушки: "А вже скоро зима, а в нас хати нема". Обізвався зайчик: "А я зими не боюся, у снігу сховаюся". З Новим роком, з новою весною, з новим щастям, усі люди на Землі».

Талант, який матеріалізовувався за допомогою ватмана, гуаші та пензлика з котячої шерсті, розсмакували як в Україні, так і у світі. У 1936 році Примаченко прогриміла на республіканській виставці народного мистецтва в Києві. Далі були Москва та Санкт-Петербург. А 1937 року 10 робіт художниці стали частиною міжнародної виставки в Парижі. Ходять чутки, начебто тоді картини української художниці помітив Пабло Пікассо і назвав їх прекрасними роботами геніальної жінки. Проте документальних підтверджень цього вислову немає.

Подейкують, що й іменитий Марк Шагал надихався творчістю Примаченко. А в гості до мисткині навідувались українські поети Павло Тичина, Микола Бажан, режисер Сергій Параджанов.

Картини художниці також побували на виставках у Канаді, Японії, Китаї, Польщі, Чехії, Болгарії, Фінлядії та США.

ht

 Увага, конкурс!

Одеський регіон завжди славився своєю культурою та талантами! Тому Регіональна дитяча рада при Одеській ОДА запрошує учнів та шкільні команди 7-11 класів взяти участь у конкурсі нашого проєкту "Про світ культурно" на найкраще відео про культурну спадщину свого населеного пункту

Умови конкурсу:

1. Заповнити анкету-заявку до 1 січня https://forms.gle/2VBwAEC8YWc763XA8

2. Зняти цікавий відеоролик до 3 хв. про матеріальну чи нематеріальну культурну спадщину свого населеного пункту

3. Надіслати до 1 лютого відео на пошту rdr.od.oda@gmail.com та чекати на перемогу)

Деталі в положенні: https://docs.google.com/.../1hDq0NP1LvG4XVIC84Yr3iIGaoX...

Слідкуйте за проєктом в соц мережах, адже саме там буде оголошено результати)

- Facebook: https://www.facebook.com/culture.od

- Instagram: https://www.instagram.com/culture_od

- Telegram: https://t.me/culture_od

- YouTube: https://www.youtube.com/channel/UCbNlLk8S2SZoXJfGYEdQSqw

Бажаємо успіху!

 

 200 років із часу заснування Південного товариства декабристів

Півде́нне товари́ство — таємна революційна організація декабристів в Україні. Створено в березні 1821 року на базі Тульчинської управи Союзу благоденства. Очолювала товариство Директорія у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Сергія Муравйова-Апостола.

Створена в березні 1821 року членами Тульчинської управи колишнього Союзу благоденства (П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович, Барятинський Олександр Петрович та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович від Південного товариства становили так звану Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати Муравйов-Апостол Сергій Іванович і Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Бестужев-Рюмін Михайло Павлович, Поджіо Олександр Вікторович, Вольф Фердинанд Богданович та офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.

З'їзд 1822 року остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 року було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з Пестелем (пізніше Барятинським), Кам'янську на чолі з Давидовим і Волконським та Васильківську на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 року обговорили і схвалили програму товариства — Руську правду, написану Пестелем. На з'їзді в 1825 році обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного товариства прагнули об'єднатися з Північним товариством. Навесні 1824 Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі Руської правди, хоч Північне товариство готові були прийняти республіканський принцип, а Пестель — ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського патріотичного товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного товариства увійшло Товариство об'єднаних слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу.

Виступ намічений на літо 1826, був прискорений смертю Олександра І. Період «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 Пестеля, а пізніше і Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку. 3(15).1.1826 Південне товариство було розгромлене.

«Руська правда» — програмний документ Південного товариства, створений Павлом Пестелем. Конституційний проєкт Пестеля був результатом тривалої та наполегливої праці. Робота над проєктом тривала впродовж десяти років. Пестель зібрав велику бібліотеку політичної літератури, його проєкт свідчить, що він був обізнаний щодо розвитку світової політичної думки другої половини XVIII — початку XIX сторіч.

  До 510-ї річниці з дня народження друкаря Івана Федорова (1511)

Іван Федорович (Іван Федоров, Іван Федоров син Москвин, Іван Московитин, Іван Друкар; бл. 1511–15.12.1583) – одна з найпомітніших постатей українського книгодрукування. Документів про його походження, на жаль, не збереглося. Відомо, що передмови та післямови до своїх книг він підписував як “Іванъ Федоровъ сын”, “Іван Федоровичъ русскій друкарь”, “Iwan Fedorowicz impressor ruthenus”, “Іван Друкар”, “Iwanus Impressor”. Деякі дослідники вважають, що освіту він отримав в Ягеллонському університеті у Кракові, пізніше був дияконом однієї з церков в московському Кремлі. Відомо, що саме в Москві разом з Петром Мстиславцем протягом 1563–1564 рр. Іван Федорович видрукував “Апостол”, а в 1565 р. – “Часослов”.

Наприкінці жовтня 1565 р. Іван Федорович і Петро Мстиславець змушені були (за переказами – після пожежі, яка вщент знищила їхню друкарню в Москві) виїхати до Великого князівства Литовського, де отримали гостинну зустріч з боку можновладців, і, зокрема, віленського каштеляна і гетьмана Великого князівства Литовського Григорія Ходкевича. Певний час друкарі працювали в містечку Заблудів в друкарні Ходкевича, де протягом 1568–1569 рр. було видано “Евангелие учительное”; в 1570 р., після від’їзду Петра Мстиславця до Вільно, Іван Федорович розпочав друкування “Апостола”.

Після припинення роботи друкарні в Заблудові, у вересні 1572 р., Іван Федорович змушений був переїхати до Львова, де заснував свою друкарню (за іншими відомостями – поновив вже існуючу, але занедбану на той час) та у 1574 р. видав “Буквар” з граматикою та закінчив друк другого видання “Апостола” з автобіографічною передмовою.

На початку 1575 р. Іван Федорович виїхав на Волинь на запрошення одного з найбільших магнатів того часу – князя Костянтина Василя Острозького, який за рік до цього переніс свою резиденцію з Дубна до Острога, де й почав розбудову культурного життя краю: в 1575 р. заснував друкарню, в 1576 р. – академію. Князь Острозький призначає Івана Федоровича (або Івана Друкаря) справцею (управителем) Дерманського Свято-Троїцького монастиря. Як свідчать записи в актових книгах Луцького ґродського суду, під цим ім’ям він згадується в усіх скаргах, поданих земянами с. Спасове за 1575–1576 рр. на мешканців підлеглого Дерманському монастирю с. Кунине, звинувачених у пограбуванні та побитті.

Восени 1576 р. Іван Федорович розпочинає свою роботу в Острозькій друкарні, де ним було видано: в 1578 р. – “Азбука” і “Буквар”, 1580 р. – “Новий Завет” і “Псалтир” (з абетковово-предметним покажчиком до них), а також “Хронологію” Андрія Римші. Паралельно він займається збутом книг – маємо свідчення про те, що Іван Федорович Друкар доручив стягнути борг з віленського міщанина Якова Максимовича за взяті ним на реалізацію книги.

У 1581 р. Іван Федорович видає свою найбільшу та найвидатнішу працю – перше повне видання слов’янської Біблії кириличного шрифту, всесвітньо відому Острозьку Біблію (книга має два варіанти дати виходу: 12 липня 1580 р. та 12 серпня 1581 р., проте дослідники довели, що двох видань не було, а через затягування друкування у вихідних аркушах частини тиражу більш ранню дату замінено пізнішою). Деякі дослідники вважають, що саме придбання князем Костянтином Василем Острозьким за посередництва секретаря посольства Великого князівства Литовського Михайла Ґарабурди в Москві списку т. зв. Геннадієвої Біблії (копії повної Біблії у старослов’янському перекладі новгородського архієпископа Геннадія) й стало причиною запрошення Івана Федоровича до Острога.

У березні 1582 р. Іван Федорович повертається до Львова, працює певний час разом із своїм старшим сином – Іваном Друкаревичем. У грудні 1583 р. Іван Федорович помирає, а обладнання його друкарні, яке було заставлене, переходить до рук лихварів. Через два роки, в 1585 р., львівський єпископ Гедеон Балабан звернеться до духовенства та світських осіб із закликом про допомогу у справі викупу за 1500 золотих устаткування львівської друкарні Івана Московитина (Федоровича). Це друкарське приладдя пізніше буде використане в друкарні Львівського Успенського братства, а згодом – Ставропігійного інституту у Львові.

---

Документи

  

1575 р., березня 6. – Свідчення Михайла Ігнатовича Дчуси про вигнання його кн. Костянтином Острозьким
з Дерманського монастиря про передавання справ цього монастиря в управління Івану Федоровичу (Федорову) 2 березня 1575 р.
ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 15, арк. 92–93.

 

1575 р., серпня 9. – Свідчення возного за скаргою панів Єсифа і Василя Спасовських про пограбування і підпал сіна на їх землі,
а також про пограбування їх самих та нанесення їм побоїв кунінськими селянами справці Дерманського монастиря Івана Друкаря, який обіцяв задовольнити їх вимоги.
ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 15, арк. 370 зв.–371.

  

1576 р., квітня 6 і липня 2. – Скарги Єсифа і Василя Спасовських про нанесення їм побоїв
та пограбування їх майна справцею Дерманського монастиря Іваном Друкарем під час наїзду на с. Спасове.
ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 97; арк. 242 зв.–243.

 

14 грудня – День вшанування ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС

14 грудня — День пам'яті в Україні – пам’яті про мужність самовідданих ліквідаторів на Чорнобильській атомній електростанції.
Із 2006 року, відповідно до Указу Президента України «Про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» від 10 листопада 2006 року № 945/2006, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків жахливої аварії.
           Людство досі згадує ті трагічні події, коли мирний атом вийшов з під контролю та заподіяв велику шкоду людям, природі. Навіть зараз, коли пройшло більше 30 років, деякі села та навіть місто енергетиків Прип’ять, населення якого сягало 47,5 тис жителів, виглядають, мов примари.
Природа поступово оговтується від лиха, а от багатьох учасників тих подій вже, на жаль, не повернути. Вони віддали своє життя та здоров’я, ліквідуючи незнайомі наслідки аварії. Тоді лише одинці знали, яку небезпеку несе для людей робота в безпосередньої близькості від зруйнованого реактору.

Ми пам’ятаємо їх подвиг та схиляємо голову перед ними.