400 років із часу надання місту Лисянці магдебурзького права (1622)

 Лисянка — селище міського типу, центр району. Розташована в долині середньої течії Гнилого Тікичу — притоки річки Синюхи, на залізничній лінії Богачеве—Дашуківка. Населення — 6,1 тис. чоловік.

Археологічні знахідки, зокрема знаряддя трипільської культури свідчать, що люди жили в цій місцевості ще в давнину. Поблизу селища виявлено залишки городища IX—XI сторіч.

Назва поселення походить від гори Лисої та річки Лиски, що протікає біля неї. У XIV—XV ст. тут осідали втікачі з поневолених литовськими феодалами земель північно-західних районів України. Поступово литовські, а згодом і польські феодали прибрали до рук родючі землі і закріпачили поселенців.

Лисянка вперше згадується в історичних документах 1593 року. Цього року місто з навколишніми землями подаровано польським королем шляхтичу Чермінському. У 1622 році за універсалом короля Сигізмунда III вона перейшла до володінь воєводи Червоної Русі (Галичини) — Я. Даниловича. В цьому документі також зазначалося, що в Лисянці дозволяється селитися людям «добрим і чесним». А щоб збільшити оборону і безпеку міста, що лежало неподалік ворожих земель, та піднести його значення городянам надавалося магдебурзьке право…».

Тоді ж спішно почали споруджувати Лисянську фортецю. Про існування її свідчать окремі назви частин селища, що збереглися до нашого часу — «Загребля», «Забашта», «Замостя», «Курінний куток», а також залишки підземних ходів.

Прагнучи до посилення експлуатації і розширення джерел збагачення, воєвода Данилович всіляко заохочував переселення до Лисянки навколишніх жителів. Поселянам він надавав «свободи» строком на 24 роки, за якими їм дозволялося користуватися угіддями та займатися різними ремеслами. Та поступово пан обтяжував жителів Лисянки, примушуючи їх сплачувати різні чинші: «болоховці» — рибалки мали платити десятину до замку; за переселення сплачували «вихідне», за дозвіл на шлюб— «поємщину», або «куницю».

З кожним роком зростали феодальні повинності. Відбувався процес обезземелення й пограбування селян та козаків. Все це, а також національні і релігійні утиски з боку польської шляхти і католицького духовенства, викликало обурення і масові протести населення. В 30-х роках XVII ст. місцеві жителі брали участь у селянсько-козацьких повстаннях, що охопили значну частину Правобережної України. 1630 року козаки, селяни, міська біднота вигнали з міста та його околиць польську шляхту і влилися до повстанських загонів під проводом Тараса Трясила, в складі яких брали участь у боях під Корсунем.

Лисянка відіграла значну роль у визвольній війні 1648—1654 рр. Доведені до відчаю селяни і міщани приєднувалися до козаків і разом з ними піднімалися на боротьбу проти гнобителів. Дев’ять лисянських міщан уже на початку руху заприсягайся допомагати козакам у їх боротьбі. Тоді ж створено Лисянський полк. Але при складанні реєстру 1649 року козаків з Лисянки записали до Корсунського полку. Вони воювали під Зборовом (1649 року), Берестечком (1651 року), Батогом (1652 року) тощо.

Павло Алеппський, що проїздив через Лисянку із антіохійським патріархом Макарієм, в 1653 році писав про неї: «Велике місто, укріплене, з водами і садами, благословенна країна наче гранатне яблуко — велика і квітуча». Однак відновлення польською шляхтою тяжкого соціального, національного та релігійного гніту після визвольної війни, призводило до нових заворушень. У 1664—1665 рр. Лисянка стала одним із центрів селянсько-козацького повстання на чолі з кальницьким полковником В. Вареницею і Сулимкою. Число повстанців досягло 30 тисяч. Вони звернулися до російського уряду з проханням возз’єднати Правобережну Україну з Росією. 1665 року за наказом гетьмана Тетері в Лисянку прибув каральний загін, але в боях з повстанцями він зазнав поразки. Тоді магнат Чарнецький зібрав у Білій Церкві нові сили і кинув їх проти повсталих. 7 тис. повстанців на чолі з козаком Гладким та два козацьких полки під командуванням Матвія Шульги і Пилипа Стрелі встали на захист Лисянки. Карателі були розгромлені. Ця поразка спричинилася до деякого послаблення польсько-шляхетського гніту на Правобережжі, у т. ч. і в Лисянці. Гетьман Тетеря втік до Польщі, а козацька старшина проголосила гетьманом правобережних козацьких полків Петра Дорошенка, який вступив у союз з Туреччиною і Кримом.

На Україну посунули турки і татари. Вони грабували міста й села, забирали людей до турецької неволі. Рятуючись від них, населення почало тікати на Лівобережжя. 1674 року Лисянка була загарбана турками і спалена.

В останній третині XVII ст., після звільнення від турецької навали, життя міста поступово відроджувалося. Багато жителів повернулися до своїх осель із Лівобережної України. Але тут вони знову зазнавали жорстокої експлуатації польських феодалів. Селяни все частіше піднімалися на боротьбу проти поневолювачів. Лисянські кріпаки брали участь в антифеодальному повстанні під керівництвом С. Палія 1702—1704 рр., підтримували гайдамацьке повстання 1750 року. В районі Лисянки відбулося повстання в 1761 році. Польським властям вдалося придушити його, але, боючись нових виступів, вони розмістили тут загін жовнірів.

Під час антифеодального повстання 1768 року Лисянка стала одним із важливих його осередків. У червні 1768 року тут в урочищі, прозваному в народі «Добридень», відбулася зустріч двох ватажків повсталих — Максима Залізняка та Семена Неживого. Звідти загони попрямували до Лисянки. Бій повсталих селян із шляхтою відобразив в поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко. Розправа гайдамаків з орендарями, лихварями, католицьким духовенством навела великий жах на магнатів і шляхту. Пани кидали свої садиби і ховалися в укріплених містах Правобережжя. Коліївщина була жорстоко придушена польсько-шляхетськими і царськими військами. Загони королівського регіментаря Стемпковського без суду і слідства стратили в Лисянці 60 селян. На знак великої скорботи за полеглими лисянські дівчата до кінця XIX ст. вплітали в коси чорні стрічки. Незважаючи на криваві розправи, рух тривав у Лисянці до 1770 року.

У другій половині XVIII ст. Лисянка завдяки вигідному географічному розташуванню стає одним із значних торговельних пунктів. На базари, що збиралися раз на тиждень, приїздили київські, переяславські, золотоніські, полтавські та інші купці. Через Лисянку проходив чумацький шлях із Лівобережжя на Звенигородку, Шполу і далі на південь. Чумацьким промислом займалися й місцеві жителі. Так, 1769 року Марко Бандуриченко привіз 50 пудів конопляної олії, 20 чорних смушків. Олекса Колесник продав на Лівобережжі 55 пудів солі, а до Лисянки з містечка Викова привіз 65 пудів донської тарані.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Лисянка з 1793 року входила до складу Брацлавського намісництва, з січня 1795 року — Вознесенського, а з 1797 — стає волосним містечком Звенигородського повіту Київської губернії. Однак кріпосницькі утиски польських магнатів залишилися. Кожен селянський двір відробляв панщину — тяглові господарства по 4, напівтяглові — по 3 дні. За встановленими «правилами» робочий день тривав від сходу до заходу сонця, під час гарячої пори жнив — з 5 годин ранку до пізнього вечора. Крім того, селяни відробляли поміщику по 12 літніх згінних днів за участю всіх працездатних обох статей. На оранці, сівбі, збиранні та обмолоті врожаю були встановлені непосильні обсяги робіт — «уроки», які неможливо було виконати за день. У заяві, поданій селянами Звенигородському повітовому суду від 15 січня 1839 року, вказувалося, що управителі самовільно збільшують панщину і повинності, застосовують тілесні покарання.

Під час інвентарної реформи 1847—1848 рр. у Лисянці налічувалося 2075 ревізьких душ, із них 1145 — кріпосних. За селянами закріплялися наділи, які вони раніше обробляли, і регламентувалися розміри повинностей.

У 50-х роках у містечку відкрито водолікарню, де один лікар обслуговував лише шляхтичів і чиновників-католиків. У першій половині XIX ст. почала діяти парафіяльна школа.

Після реформи 1861 року 1230 селянським дворам було виділено 1463 десятини землі, за яку вони повинні були сплачувати щороку 6814 крб. 52 коп. Обплутані боргами, селяни дедалі більше розорювалися. 1863 року лисянські селяни відмовилися платити поземельний оброк і зажадали передачі їм землі без будь-якого викупу. Місцеві власті викликали карателів. Озброївшись кілками, селяни виступили проти солдатів. До Лисянки прибув сам київський віце-губернатор. У його донесенні вказувалося, що на сільському сході невдоволені стійко захищали свої інтереси, поки до них не було вжито рішучих заходів: їх оточили війська двох ескадронів кавалерії і 120 чоловік піхоти, заарештували організаторів, застосували різки. Та все ж вимоги селян про відстрочку сплати недоїмки оброку були задоволені. Внаслідок крайнього зубожіння вони відмовлялися від утримання земельних наділів, порушували строки сплати викупних платежів. Це призводило до продажу селянського майна з торгів, причому за мізерну ціну (корова коштувала 10 крб., вівця — 1 крб., віз майна — 1 крб.).

У 70-х роках XIX ст. в Лисянці з’являються великі на той час промислові підприємства — винокурний та пивоварний заводи. Крім того, працювали ще декілька дрібних підприємств: цегельня, вітряний та водяний млини, олійниця, крупорушка. На центральному майдані торгувало багато крамниць, рундуків, що належали поміщику, багатим міщанам та купцям. Зростало виробництво кустарних виробів. 1900 року тут налічувалося 5 бондарів, 15 теслярів, 19 шевців; працювали 3 водяні млини, 6 вітряків, 7 кузень.

Наприкінці XIX ст. в Лисянці жило 7285 чоловік. 1049 селянських сімей володіли 2990 десятинами землі. Багато господарств було безземельних, 52 проц. дворів не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. Нужда й злидні, зростаючі податки примушували багатьох селян поневірятися по наймах у панських економіях або шукати заробітку на Бужанській і Почапинській цукроварнях, чи на Херсонщині і в Донбасі. У відомостях за 1867 рік значиться, що в Лисянці за один день роботи в панській економії виплачувалось на сівбі — 40 коп., на косовиці — 45 коп., а на молотьбі — 30 коп. Половина заробітку відраховувалася за їжу. Шукаючи виходу з тяжкого становища, трудящі дедалі активніше включались у боротьбу за кращі умови життя.

1905—1907 рр. ознаменувалися масовими революційними виступами. Організаторами їх були місцеві вчителі С. Поліщук, П. М. Артеменко та селяни Ф. П. Дробот, І. П. Приходько, І. Т. Проскура, Я. М. Горян6. У Лисянці та навколишніх селах поширювалася нелегальна література, в якій трудове селянство закликалося до рішучих дій проти поміщиків і буржуазії. 1906 року по всьому Звенигородському повіті було оголошено військовий стан і в села викликано війська. Однак селяни продовжували боротьбу. В липні 1906 року, під час жнив, наймити Лисянки вимагали встановити плату поденному робітникові протягом року по 1 крб. на день. Поміщик відмовився задовольнити цю вимогу. Тоді селяни зняли з роботи всіх службовців економії, розгромили панський маєток, попівський будинок, кілька куркульських господарств, зруйнували водяного млина, греблю. Каральні загони жорстоко розправилися з страйкуючими. 15 найбільш активних учасників виступу було заарештовано і вислано на каторжні роботи до Сибіру. Серед них учителі С. Поліщук, П. М. Артеменко, селяни С. Ф. Антощенко, Я. Корнієнко, І. С. Байрак.

Столипінська реформа посилила класове розшарування селянства. За даними 1912 року, в Лисянці із 871 селянських господарств, що володіли 3816 десятинами землі, 106 дворів були безземельні і малоземельні, 462 — мали земельні наділи від 2 до 5 десятин і 162 коней. У 381 господарстві не було корів, а в 135 —ніякої худоби. В той же час 70 господарств володіли 955 десятинами землі і мали 118 коней. Перед першою імперіалістичною війною Лисянка була одним із значних центрів торгівлі зерном, але в більшості селян хліба ледве вистачало до зими. Голод і злидні були постійними їх супутниками.

За півсторіччя після скасування кріпосного права в Лисянці не сталося помітних зрушень у розвитку освіти та медичного-обслуговування. Замість водолікарні, відкритої в 50-х роках XIX ст., працювала амбулаторія, де населення обслуговували 2 лікарі. Найбільш убогі перебували в богадільні. Ліками з аптеки користувалися лише заможні сім’ї.

Церковнопарафіяльну школу та школу грамоти відвідувало лише кілька десятків дітей. В однокласному народному училищі, збудованому на кошти населення, навчалося 124 хлопчики та 15 дівчаток. На утримання школи жителі Лисянки повинні були сплачувати 359 крб. 75 коп. на рік, а також здавати встановлену кількість продуктів харчування. У 1883—1893 рр. у народному училищі працював учителем етнограф і фольклорист Й. А. Димінський (1857—1893 рр.). Він багато робив для поширення освіти серед населення, як адвокат захищав інтереси сільської й міської бідноти в судах, клопотався про потреби селян у місцевих і губернських органах влади. 1907 року в Лисянці відкрито громадську бібліотеку, в якій налічувалося 627 книжок, у т. ч. українською мовою — 1324.

У роки першої світової імперіалістичної війни бідування селян потроїлись. Проводилися нескінченні реквізиції коней, рогатої худоби і збруї. Більшість чоловіків було мобілізовано до армії. Посівні площі з року в рік скорочувалися, занепала торгівля і кустарні промисли, знизилося виробництво товарів, сільськогосподарських продуктів.