НЕБЕСНА СОТНЯ

Сьогодні — День Героїв Небесної Сотні

 

70 років із дня народження Джеймса-Ернеста Мейса (1952–2004), історика, політолога, громадського діяча, дослідника Голодомору 1932–1933 років в Україні

1952, 18 лютого – в Оклахомі (США) народився Джеймс Ернест Мейс, американський історик, політолог, журналіст, дослідник Голодомору в Україні.

Саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті», побачивши одного разу офорт-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні та його масштаби. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид, запровадив поняття «постгеноцидне суспільство», яке стало справжнім проривом у розумінні наслідків Голодомору для сучасного українського суспільства.  Зібрав всі документальні матеріали для книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (1986) (і був фактично співавтором книги, хоча його прізвища й немає на обкладинці), що мала велику популярність на Заході.

Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Звідси й зацікавлення дослідника геноцидами. Батько працював стрілочником. Ні він, ні мати Джеймса не закінчили середньої школи. Але батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться до знань.

В Оклахомському університеті Джеймс здобув 1973 року ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб спеціалізуватися на русистиці. Під впливом наставника — професора Романа Шпорлюка взявся за вивчення історії України. У 1978 році здобув диплом магістра гуманітарних наук, що відкривало шлях до науково-дослідної роботи. Коли надійшов час обирати тему дисертації, зупинився на українському націонал-комунізмі. В УРСР ця тема вважалася напівзабороненою хоча б тому, що націонал-комуністи не були реабілітовані після ХХ з’їзду КПРС.

Джеймс Мейс із дипломом. 

У 1981-му Джеймс Мейс захистив докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919-1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Коли у 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія Конгресу США із вивчення голоду 1932-1933 років, чотири роки організовував її діяльність. Її іноді називали Комісією Мейса, хоча він не був її членом.

Така наполегливість мала і зворотній бік. Правду про українську трагедію на Заході часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів Америки, він нажив собі впливових ворогів. І в 1993-му переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Тут познайомився й одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.

Пізніше Наталія Дзюбенко-Мейс згадувала про першу зустріч: «Ми сиділи з колегою на літньому майданчику кафе біля будинку Спілки письменників. Щось обговорювали. Раптом співрозмовниця каже: «Дивись, Мейс йде»… Спочатку я навіть не повірила, що це він. Я звикла до словосполучення «комісія Мейса», мені він представлявся сивочолим вченим. «Якщо ви Мейс, – кажу, – вам повинно бути дев’яносто років». Він сміється: «Мені насправді сто, це все американські технології».

Наталя Дзюбенко-Мейс та Джеймс Мейс. 

Джеймс Мейс був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, виступав на заходах. І невтомно працював. Він не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як це сталося з його предками.

Після однієї російсько-української конференції, під час якої спілкувався з російськими істориками, так прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий. «Та краще б він спав до полудня!», – вигукнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.

Джеймс Мейс мешкав у скромній оселі на Троєщині, потерпав від типового для пострадянської України «совка» й криміналітету, часто стикався з нерозумінням – у тодішній Україні було занадто мало однодумців. Але на всі питання, що робить він, американець, в Україні, відповідав: «Ваші мертві обрали мене».

Соціальна реклама до 86-х роковин Голодомору

Помер 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. За два роки після смерті історика український парламент таки визнав Голодомор геноцидом.

За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс Мейс розмістив у газеті «День» колонку «Свіча у вікні»: «Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в 30-х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього. Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради – навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців… Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю».

Мультфільм про довідник безбар'єрності

До Дня Героїв Небесної Сотні

20 лютого в Україні щорічно відзначають День Героїв Небесної Сотні.

Цього дня ми вшановуємо пам’ять тих громадян, завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави під час подій Революції Гідності, тих, хто ціною власного життя захищав ідеали демократії, відстоював права та свободи людини, європейське майбутнє України. 

Гідність, свобода, відвага, єдність, честь – стали одними з головних об'єднавчих цінностей Революції Гідності. 

 

День єднання!

День єднання - зовсім молоде свято, яке має згуртувати українців і показати, що ми - єдиний народ.

Президент України Володимир Зеленський на тлі чуток про вторгнення Росії в Україну заявив про створення нового свята. День єднання України тепер відзначатиметься щорічно 16 лютого. Взяти участь у цьому патріотичному святі може кожен українець.

День єднання - історія свята

Взимку 2022 року без пояснень Росія стягнула війська і військову техніку до українського кордону, після чого світові ЗМІ заявили про можливість військового вторгнення РФ в нашу країну. 

Володимир Зеленський закликав українців не панікувати і оголосив цю дату Днем єднання України. Голова держави зареєстрував указ про створення свята.

Нас лякають великою війною і в черговий раз призначають дату військового вторгнення. Це вже не перший раз. Але наша держава сьогодні сильна, як ніколи.... Нам кажуть, що 16 лютого стане днем нападу. Ми зробимо його Днем єднання. Відповідний указ вже підписаний. У цей день ми вивісимо національні прапори, одягнемо синьо-жовті стрічки і покажемо всьому світу нашу єдність

День єднання України - сенс свята

За словами Зеленського, це свято має згуртувати українців навколо національної ідеї і показати російським пропагандистам, що ми - єдиний народ. "Українці мають різний рівень доходів, професію і віросповідання, але всі вони люблять свій дім і хочуть жити в мирі", — заявляє президент.

                                День пам’яті воїнів – інтернаціоналістів

15 лютого ми вшановуємо день пам’яті воїнів-інтернаціоналістів та 33-ю річницю виведення колишніх радянських військ з республіки Афганістан.

33 роки тому сім’ї, родини, де підростали майбутні солдати з полегшенням зітхнули, оскільки 15 лютого 1989 року остання колона колишніх радянських військ була виведена з Афганістану. Відтоді ця дата почала знаменуватись як День вшанування пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування подвигу учасників бойових дій на території інших держав.

За десять років виснажливої війни на поле бою було відправлено більше 160 тисяч українців. Загинуло близько 15 тисяч воїнів, із них майже 4 тисячі українців. 72 українських солдати зникли безвісти, майже 3 тисячі матерів втратили своїх синів, 711 дітей стали сиротами, близько 8 тисяч наших співвітчизників отримали поранення, а приблизно 6 тисяч залишилися з інвалідністю.

Ми висловлюємо щиру вдячність воїнам-афганцям та ветеранам тогочасної неоголошеної війни за великий подвиг, за відвагу та честь. Сьогодні ми щиро поділяємо весь біль втрати з тими, хто втратив на війні своїх рідних, і віддаємо шану усім учасникам тогочасних подій.

    Найгостріший спосіб або спроба вирішення виникаючих протиріч  у поглядах, інтересах або цілях наших спільних взаємин може викликати конфлікт. І добре, коли цей конфлікт можна вирішити мирним, дипломатичним шляхом. Коли це перестає бути можливим, більш того, ситуація стає вкрай загрозливою для обох сторін, виникає необхідність силового рішення проблеми. Це, нажаль, властиво як для простих людських взаємин, так і для відносин між цілими спільнотами, державами.

   У будь-якої держави є свій напрямок, свій світогляд, свої сили, коло друзів і критиків, ряд доступних ресурсів, які вона спрямовує на ті чи інші потреби. У кожної держави є своя армія, яка переважно використовується для захисту цього суспільства від небажаних загроз. Але як бути, коли держава обмежена в силах і засобах, а конфліктна ситуація розпалюється з загрозливою силою? Тоді держави вдаються до допомоги своїх небайдужих сусідів, товаришів. І тих, хто на практиці реалізує цю допомогу, називають воїнами-інтернаціоналістами. Вони з честю і доблестю, без перебільшення героїчно стають в самий центр виниклої гарячої точки і гідно намагаються утримати або погасити конфліктну ситуацію.      

У сучасному світі це звичайна практика.

   Будь-яка війна, як жорно ламає життя безлічі людей. Це жорстока правда.

  Так участь нашої держави у конфлікті в Афганістані коштувала нам життя більше чотирнадцяти тисяч наших солдатів і офіцерів, здоров’я десятків тисяч військових.Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, дітей і чоловіків, віддаючи данину поваги всім учасникам подібних подій, в нашій країні офіційно на законодавчому рівні встановлено відповідний пам’ятний день – це «День вшанування учасників бойових Дій на території інших держав» який встановлений Указом Президента незалежної України №180/2004 від 11 лютого 2004 року і щорічно відзначається 15 лютого.